Розділ «Сергій Пилипенко»

Чують: свіжу могилу немов хтось розгортає, сам стогне, причитує по-жіночому:

– Ой, красунечки мої любі, живими вас у сиру-землю злодійка закопала, мене мало не отруїла, чоловіка убійником мало не зробила, людожерка несусвітна.

Вжахнувся бароненко, почувши таке, кинувся до могили, аж там покоївка сестрина вся скривавлена сидить, мокрими косами повита, і руками землю риє.

– Що кажеш, божевільна?

– Правду кажу, пресвітлий господарю, – на коліна впала покоївка, – твоя жінка в мене ключ від баштової кімнати узяла, мене саму силоміць у себе замкнула, а сама туди тихцем пройшла й трубу в комині закрила.

Почаділи твої сестри, потруїлися. Тут би їм води дати, на свіже повітря винести, а вона ключ у себе заховала, тебе поховати їх мерщій намовила. А вони тут іще живі були, я чула… Прийшла до мене, сміється, каже: «на тобі тепер ключ, не встерегла паній своїх, гадюка!» Я їй: «Сама гадюка, намовниця!» А вона: «На, випий холодної води, заспокійся!» І бачу я – мені ведмежу отруту дає. Я її знаю, бачила. А далі ви вже самі бачили.

Дибки волосся стало в слухачів від покоївчиного оповідання. Кинувся до неї баронеико, за горло схопив, душить:

– Брешеш ти, відьмо задвинська, не може бути такого злодійства! Що ти тут чула, кажи, бо тут тобі й смерть!

– Ой, пане-господарю, попусти горло, скажу… Як припливла я до острова, вся побита, поранена, зараз до могилки і чую: стогнуть у ній баронівни, дряпаються, в дошки гробові стукотять. Я з жаху була закам’яніла, знепритомніла. Як прокинулась – рити стала. Далі ви прийшли.

Упали на землю бароненко зі слугами, приклались вухами до могили, слухають. Наче не чути нічого. Шарудять тільки листя хмелеві навколо альтанки та плюскотять потиху Двинові хвилі.

Зв’язали покоївку по руках, по ногах:

– Умреш, як збрехала, страшною смертю!

Самі, як і вона, взялися розкидати землю чим попало – руками, гілляками, бароненко гострим мечем своїм… На щастя їхнє, місяць з-за хмар виплив, блідим сяєвом світить, у могилу зазирає. Від сосон столітніх довгі тіні по острову стелються.

Дісталися до гробів, витягають, верхні дошки мало не зубами відривають. Ось один уже відкритий. Лежить у ньому старша баронівна, та не на спині, як поклали, не на грудях навхрест руки поклала, не спокійно повні губи, темні повіки стулила, мов щойно заснула… Не бачили вони зроду таких покійниць. З жаху від гробу аж відсахнулись. Покручено з корчів у баронівни все тіло, лежить вона боком, скривавлені, скандзюблені пальці в дошки вп’ялися, біла сорочка вся пошматована, очі вибалушилися в дикому відчаю, рота роззявила, як риба на березі, чорне волосся білими смугами взялося…

Бароненко до другого гробу. Рубає його просто мечем. І там таке саме. Перекинулася вниз лицем молодша баронівна, руки, ноги скільки мога підібгала під себе, видимо намагалася спиною кришку гробову підняти – і теж серед чорного волосся срібляться білі пасмуги…

Підвівся від гробів бароненко – сам наче посивів, очі немов у божевільного, хитається, наче п’яний. Не встигли слуги його й спам’ятатися, як одрубав він обом голови під самісінькі плечі. Підійшов до дівчини, каже, як гадина шипить:

– Ніхто цього не повинен знати. Тільки ти та я.

Порався до ранку. Убитих слуг своїх кинув у Двинові хвилі. Попливли безголові мертвяки, похитуючись, униз по ріці, лякати рибалок. А голови їхні упали на дно. Там обгризли їх раки. Узяв потім сестер своїх бароненко і знов закидав землею. Замість заступа меч йому був. Притоптав свіжу могилу ногами, поцілував меча, розрізав ним ремені, що ними дівчину були поскручували, – бліда від жаху поряд могили лежала, все те бачила, – та й каже їй урочистим голосом:

– Він тебе мав убити, він тебе й визволяє. Бери це реміння, воно ще знадобиться. Ходім.

І повів її таємним ходом назад у замок, а двері в той хід сірим каменем привалив. Прийшов до замку, іде просто в спочивальню до жінки. Бачить: розпістерлась вона на ліжку, живіт горою – цими ж днями їй родити приходить. Коло ліжка на столі купа самоцвітів лежить, монисто коштовне, каблучки, наручники золоті, дармовіси всілякі, сестрині коронки незціненні з діямантами, що ними вони розкішне своє волосся по святах прикрашали… Милувалася смуглява красуня, видимо, з цього багатства перед сном, так і заснула з щасливою посмішкою на кровистих повних устах. Лежить, як темна ніч, чорні коси зміюками по грудях, по подушках гадючаться. Не став будити її бароненко. Пошепки каже служниці: