Розділ «Сергій Пилипенко»

Раптом чує бароненко якусь шамотню за дверима, далі швидкі кроки.

Увірвалася до нього серед ночі молода жінка, розпатлана, розхристана, і очі блищать, мов у голодного звіря. Злякався бароненко:

– Що з тобою, люба? Чому ти така?

– Мені лячно, – приглушеним голосом каже, – така гроза, такі блискавки та вітер… Не можу бути одна. Покинь це, побудь зі мною. Не піду до себе, там страшно. Все мені здається, що якесь лихо впаде на мою голову. Мов баронові ведмеді оточили ввесь замок, деруться на мурах, шукають мене, клацають закривавленими, запіненими іклами.

Покинув рахувати бароненко, розважав, утішав молоду жінку аж до ранку, хоч і самому неспокій, тривога, полохливе передчуття. Та каже їй ніжно:

– Це тому тобі лячно, що скоро маєш родити. Вагітним завжди всякі жахи в голову лізуть. Не діждав батько бачити внука, може, тоді кровожерність його хоч ледь-ледь утішилась би. Все ж бо він боявся, що наше покоління буде останнє, що закляла нас мати. Того й не любив нас, як умирущих, заклятих…

– Так, – відповідає стиха бароненкова, – для нашого сина я й більше багатства хотіла. Щоб був достойний нащадок барона Кріпка Рука, – і очі її блиснули зеленим відьомським блиском. – Так я хочу й так буде, – притопнула ногою рішуче.

Злякався бароненко на ту мову, та нічого вже не сказав. «Не треба, – думає, – жінку перед пологами дратувати. Народить – заспокоїться. Всяка жінка, ставши матір’ю, ніжніша, лагідніша стає».

За ніччю ранок прийшов дощовитий, сірий. Мов хтось загублену долю оплакує, горя не здержить, побивається, ридає без кінця-краю…

Наказує бароненко прикликати сестер довершити розділ батькової спадщини. Жили вони в окремій високій башті, круті сходи до залізних дверей в їхню спочивальню ведуть. Прийшли слуги кликати баронівен, стукають у двері – не відгукуються баронівни. Посилає бароненко по них удруге, втретє – так само. Думає:

– Може, не спали в грозову ніч, а тепер спочивають по тихому. Хай же спочинуть.

Та не відчиняють баронівни дверей і в полудень і над вечір. Подивилися в ключовину – ключа немає, немов звідси хтось замкнув і ключа забрав із собою. Стурбувався бароненко, наказує зламати двері, подивитися, що там за лихо. Підклали пороху під двері, зірвали, ввійшли в опочивальню.

Лежать баронівни в ліжках, обидві, як зорі, і немов сплять. Тільки бліді, бліді обидві. Гукнули на них – сплять. Торкнули за руки – неживі руки, холодні, хоч іще й не задубіли.

І помітили слуги пах тяжкий у кімнаті. Думають – від мертвих той пах. Прочинили мерщій вікна і побігли із страшною звісткою вниз по сходах до бароненка.

Хто б теє горе бароненкове списав, переказав? Хто б тії сльози полічив, що з очей його струменем гарячим на сестер мертвих пролились?

– Ой, чи не вірно батько пророкував, що закляті ми, що немає нам долі-щастя! Ой, чи не вірно жінчине серце вчора віщувало, горе-лихо передбачувало?

А жінка, смуглява красуня, поруч стоїть, дрижачкими руками його руки хапає та все лякливо приказує:

– Ой, ховай їх мерщій, любий! Ой, ховай, бо боюся я. Буде мені лихо, чую, як швидко не поховаєш.

Думає бароненко:

– Справді, щоб чого не скоїлось. Ще приведе якого виродка замість здорової дитини з переляку. Ліпше поховаю якнайскорше та покінчу з цими горещами.