Розділ «Микола Костомаров»

Першого разу, коли я подався до неї, то не відчував нічого, окрім невиразної цікавості. Я був переконаний, що нічого не побачу і не злякаюся, а навпаки сподівався переконати обох баб, що все бачене ними нісенітниця і що вони, власне, нічого не бачать такого, щоб насправді існувало.

Незадовго до півночі я прийшов до них у хату. То була звичайна українська хата: вимазана всередині крейдою, в кутку на полиці стояли образи, за якими були засушені квіти і трави, в стінах – три вікна нерівної величини, уздовж стін – лавки, перед якими стояв покритий грубою скатертиною стіл; від вхідних дверей зліва – піч; в кутку за нею, між піччю і стіною, що виходила на вулицю, – піл, своєрідне ліжко викладене з дощок, під полом – скриня. В хаті, окрім молодиці, була й солдатка, жінка років п’ятдесяти. Була тоді друга половина вересня, ніч темна, безмісячна.

Я перш за все почав розмову з солдаткою, але дізнався від неї не більше того, що чув від удови. Але мене цікавило взагалі, яким чином вона стала бачити мерця, який приходив. Вона пояснила, що декілька ночей нічого не бачила; їй було страшно дивитися на господиню, котра, мабуть, терпіла, було страшно чути її крики; потім, коли хвора казала, що чоловік її йде, то їй, солдатці, стала ввижатися мовби тінь якась; на наступну за тим ніч ця тінь уже мала людський образ і тіло, а в наступні ночі вона виразно упізнала небіжчика таким, яким знала за життя, тільки він був блідий і мав синього носа.

– Ви не боялись його?

– Спершу боялася, ох, як боялася, а опісля вже нічого! Він мене не чіпав, наче навіть не помічав, що я тут. Наче йому байдуже, чи тут я чи мене нема! Він свою дружину знав, то до неї тільки й приходив! На мене жодного разу не глянув; тільки раз, коли я хотіла заступити її і не пустити його до неї, він зробив от так, – вона показала жестом, як він одіпхнув її, – а сам на мене навіть не зиркнув; мовляв‚ не заважай, не твоє діло, ми з жінкою самі розберемося! То після того я вже не заступала йому дорогу до дружини.

Я закурив сигару, наказав господині заправити свічку і став читати книжку, яку прихопив з собою‚ щоби якось убити час.

Ледве проминуло чверть години, як моя пацієнтка стала стогнати і вистромляти руки, мовби намагаючись відіпхнути від себе щось нав’язливе.

– Геть! – говорила вона. – Чуєте – вже вітер знявся. Це він іде!

Дійсно, я почув шум вітру, глянув на годинник: була рівно північ. Я знав, що опівночі завжди здіймається вітер.

– Шкребе, шкребе в стіну! – кричала пацієнтка. Те ж саме повторила і солдатка.

І мені наче й справді здалося, як щось шкребе по стіні знадвору.

– Чуєте – у вікно стукає!

І мені наче почулося, що за спиною скло у вікні брязнуло. Мене проти волі здолав переляк. Але тут же стало соромно за свою легкодухість. Шкребти за стіною могла собака, – пояснював я сам собі, – а брязкіт скла міг бути раптовим виплодом моєї уяви.

Але раптом моя пацієнтка скрикнула:

– Ой! Йде! Вже тут! На мене йде!

Я зірвався з місця і затулив собою перелякану жінку. Вона показувала пальцем у повітря і кричала:

– Ось! ось! Який же він сердитий на вас, що заступили мене! Ох! Як зубами скрегоче! Ось, на вас, пане, замахується кулаком! Ой! Ой!

Мені було невимовно страшно від цих слів. Але я нічого не бачив перед очима. Мені тут же спало на думку‚ в якому смішному становищі я опинився: жінці привиджується, що хтось мені загрожує, а насправді нікого немає. Але це не могло подолати мого мимовільного страху. Солдатка весь цей час стояла, притулившись до печі, хрестила повітря і шепотіла молитву.

Пролунав крик півня. Обидві жінки опам’яталися.

– Слава Богу! – вимовила солдатка.