Розділ «Микола Костомаров»

– Та тижні чотири.

– І нічого там не бачила? Не показувався він тобі на могилі?

– Ні, не показувався. Тільки ось що я зауважила. Бувало, на могилах там вночі кози скачуть, і мені це здалося якимсь дивним: звідки це кози на кладовищі? Вдень хоча і пасуть там стадо пастухи, але на ніч в село приганяють. От чого ж, думаю, це кози вночі в такому місці? А то раз я сиділа на могилі, а довкола мене всі кози, так що мені й лячно стало, я підвелася і хотіла вертати додому: раптом ззаду мене хтось як ударить, так що я на ногах не втрималася і впала. Дивлюся, аж то цап мене так буцнув. Я злякалася, насилу додому прибігла. Тільки після цього не покаялася і днів за п’ять знову пішла на могилу. Туди йшла, нічого не бачила, а там сиділа, теж нічого не було, а як верталася, ніч була місячна, ясна, дивлюся – на вітряку на одному крилі стоїть цап, той самий, що недавно мене ударив! Я кинулася бігти – звідки у мене сила тоді узялася, – біжу, біжу, а за мною немов хто женеться, так от і чую: туп! туп! туп! Прибігла я додому, та з тії пори вже перестала ходити вночі на могилу до чоловіка. Таке-то перелякало мене тоді! Після цього десь так за тиждень лежу я вночі одна собі і гірко плачу, і чую, щось по хаті знадвору шкребе, а потім ніби у вікно стукає. Я схопилася та до вікна, ніч була місячна, дивлюся у вікно – нікого не видно, а раптом чую, в двері хтось стукає. Я злякалася, стою та молюся. Коли зирк! переді мною стоїть чоловік мій; двері хоч і не відчинилися, а він тут, хто його й зна, як і увійшов! Я як стояла, так із страху і повалилася на підлогу. Ні жива ні мертва, ні крикнути, ні слова пробелькотати не можу! А він підходить до мене і тихо, ніби шепоче: «Ага! перестала ходити до мене. Козла злякалася. А чи знаєш, що це за козел такий? Це наш-таки мрець з нашого кладовища. Це парубок: на тебе сердиться, що за нього не пішла, а за мене вийшла! А він помер з туги по тобі, дуже любив тебе! Тепер навмисне лякати тебе став, щоб ти не ходила до мене. А коли ти до мене перестала ходити, то я до тебе щоночі ходити стану». Та як навалиться на мене і ну ж мене тиснути. Мені стало так, як би вам сказати, ніби і приємно, і важко, і страшно! А відіпхнути його від себе не можу і ні рукою‚ ні ногою рушити не в силах! А тут півень закричав, то він так і подівся не знати куди! З тії пори кожну таки ніч приходить до мене, навалиться і тисне, а як півень закричить, він і пропаде! І після того мені стає так, що я і сказати не можу як, тільки така слабкість, все гірше і гірше! Ледве ноги волочу, так він мене вимучив!

– І ти сама спиш у хаті? – запитав я.

– То все сама спала, а вже від Спаса несила мені, я й покликала до себе ночувати вдову-солдатку Григориху, і тепер вона до мене щоночі ходить.

– І при ній ходить до тебе твій чоловік?

– І при ній ходить‚ як і без неї.

– Скажи: ця солдатка Григориха стала бачити твого мертвого чоловіка з першої ночі, як прийшла до тебе, чи спершу не бачила, а вже потім стала бачити?

– Ні. Першу ніч не бачила. Ходила до мене з тиждень і нічого не бачила. Я при ній, бувало, бачу, стоїть чоловік, як був живий; я їй говорю: бачиш, Явдохо, – а вона нічого не бачить! А потім і вона стала бачити.

– А більше ніхто не бачив?

– Нікого я до себе не кликала. Я ж кажу, пане: у мене ні роду, ні племені, а чоловікова рідня від мене відцуралась! Кругла сирота я була; такою чоловік мене узяв. Він у мене був одна рідня. Його не стало, і я знову стала кругла сирота!

І вона знову стала ридати.

– Ти священику розповіла, що до тебе померлий чоловік ходить?

– Розповіла. «Це, – сказав він, – від великої печалі з тобою таке лучилося. Не треба‚ мовляв‚ журитися, відчай – гріх великий. Богу потрібно молитися. За упокій душі чоловіка подай часточку! А що, кажеш, привиджується тобі щось, то піди до лікаря: людина він учена, може, дасть тобі ліки які, щоб від голови відлягло, бо цього‚ що ти бачиш, насправді нема, і воно тобі тільки через твою хворобу примарюється!» А наш отець диякон каже, що це від лукавого. «Це, мовляв, не те, щоб чоловік до тебе ходив, а біс приймає такий образ, щоб тебе мучити. Хто його знає, що воно таке є».

Я спробував дати їй заспокійливий лік і наказав з’явитися через три дні. Тим часом я покликав її дівера, якого раніше знав і розказав йому про цю жінку та став дорікати йому‚ що рідня його відреклася самотньої бідної вдови.

– А ви, пане, – сказав він, – так от і повірили всьому, що вона вам наговорила! А я скажу вам щиро: все це вона бреше, нічого вона там не бачить, все тільки вигадує! Погана це баба! Тільки на вигляд смиренницею прикидається, а насправді ох яке лихе зілля! Вона така, що сама на себе наговорить, що з нею і те, і друге робиться, аби-но лише про неї говорили та її жаліли, та за нею побивалися, а потім вийде якась дурниця. Вона така! Через її вдачу погану і наш брат в молоді літа помер!

І я тоді мимоволі запідозрив‚ чи не робить з мене дурного ця баба? Чи не вигадує вона все це про себе? Адже і серед простого люду є такі жінки, як і у нас, у вищому званні, що люблять часом про себе небилиці плести, щоб когось зацікавити!

Коли вона певного разу прийшла знову до мене і повідомила, що ліки мої не діють, і чоловік як і раніше до неї ходить, я сказав:

– Слухай, молодице. Я вночі прийду до тебе в хату, щоб побачити твого мертвого чоловіка. Не подумай нічого негідного. Я, знаєш сама, чоловік жонатий, і не хочу залишатися з тобою віч-на-віч уночі. Хай з нами і солдатка буде, що з тобою звичайно ночує.

Вона згодилася.