Розділ «Микола Костомаров»

І зібрав Пархім гроші, поклав на віз, прикрив рядном та й поїхав додому.

«Ото дурна жінка, – думав собі, – куди вона погнала? Ще чого доброго втопиться чи так пропаде. А, чорт з нею. З грошима й друга буде. Невелике цабе – жінка. Аби гроші, то їх і сотня знайдеться. А мені тепер що робити? Хіба піти до пана та відкупитися?… Ні, стривай, дурню! Не так. Пан почне випитувати, де гроші взяв… Станеш брехати – висіче… Хоч-не-хоч, а зізнаєшся. А коли зізнаєшся, то пан і гроші забере, і волі не дасть. А я лучче приховаю гроші й нікому не скажу, та найду такого зуха, щоб мені фальшиву бомагу написав. Тоді я з тою бомагою та з грошима завіюся кудись так, що й… і заживу, як пан. Поставлю кам’яницю білу, в купці запишуся, чаї буду пить кожен день…»

З такими планами під’їхав до хати, зліз із воза і перш за все хотів, було, гроші занести, але щойно розкрив рядно, то так і обімлів – перед ним лежали не гроші, а трухляві перегнилі кістки, мабуть, людські: тут були й черепи, і щелепи з зубами, і пальці, і коліна, і ребра… Увесь тобі чоловік розібраний на частини.

Побачивши це, похитав головою і побіг у сіни. Дістав там мотузку, став на ослін, дбайливо зав’язав петлю і накинув собі на шию, а другий кінець зав’язав на сволок. Потім відштовхнув ногами ослін й заметлявся у повітрі.

Очі в нього вибалушились, обличчя спочатку почервоніло, далі посиніло, ноги притислися щільно одна до одної, язик висолопився по горло… І закляк Пархім, не встигши розпрягти своєї шкапи.

Наступного дня в селі об’явилася Кулина, вся скривавлена, розтріпана. Була зовсім божевільна. Страшно вила і начеб пританцьовувала ногами, примовляючи диким голосом: «Ой, тату, ой, мамо!» Не могли від неї нічого добитися. Нічого більше вона не говорила, тільки одне: «Ой, тату! ой, мамо!» Добрі люди взяли її до себе, та вона, поживши у них день, втекла і кілька днів без їжі й ночівлі гайсала лісами й лугами, доки не втонула в ставку. Лише завдяки щиросердному признанню чередника та його жінки дізналися, що то була за історія, що загубила цілу родину.

Відтоді прозвано страшну могилу «Дитячою». Ніхто більше не наважувався шукати в ній скарбу, знаючи, що там скарбу нема, а се тільки нечиста сила заманює людей на загибель душі і тіла.

Хвора

Розповідь лікаря

Я закінчив медичний факультет Московського університету. Завдяки моєму німецькому прізвищу мене мали за справжнього німця і я дістав місце лікаря в маєтку одного дуже багатого поміщика, що жив у Москві у власному будинку. Мені дали готове умебльоване помешкання, прислугу, усе господарське обладнання і певну кількість різноманітних запасів, в тій річній пропорції в якій одержував мій попередник, що був уже справжнім німцем. При панському дворі знаходилася аптека і лікарня‚ якими я мав завідувати. Я облаштувався в панському маєтку і мені жилося там цілком добре. На другий або на третій рік мого перебування в цьому маєтку якось вранці з’явилася до мене надзвичайно бліда молодиця з якимсь виразом дикости і гнітючого смутку. Стражденне обличчя її було таке, що, здавалося, забути його неможливо нікому, хто хоч раз побачив її в житті. Уклонившись, вона сказала, що хвора і прийшла за порадою. Вимова у неї була українська. Маєток, куди я поступив лікарем, був населений навпіл росіянами і українцями. Я вже частково освоївся тоді з українською мовою, принаймні, настільки, що міг розуміти її.

– Що з тобою? – поцікавився я.

– Лихо‚ лихо, добродію! – вимовила вона і сумно похитала головою.

– Яке там у тебе лихо? Що болить? – спитав я.

– Та нічого не болить і все болить! – відповідала із загадковим виразом. – Замучив мене зовсім…

– Хто тебе замучив?

– Чоловік! – вимовила вона з виразом дивного жаху. Я подумав, що це дружина якого-небудь тирана, який б’є її і знущається над нею, а таких, як відомо, немало між нашими простолюдом.

– Ти прийшла лікуватися від його побоїв? – запитав я.

– Ні, не те, а бачите, добродію…

Я перервав її і сказав:

– Я лікую хвороби, а якщо чоловік кривдить тебе і тобі жити з ним важко, то йди до управителя і поскаржся йому.