Розділ «Микола Костомаров»

– Ох, вже він у хаті! – крикнула господиня. – Ой, так як же жахливо він дивиться на вас!

Я витріщив очі на двері і, хоч нікого не побачив, але кров хлюпнула мені до голови, по спині бігали мурашки, уривалося дихання.

– Ай-ай-ай! – кричала молодиця. – Обходить вас, пане! Ох, як очима водить!..

Я зиркнув вліво на стіну і мені здалося, що уздовж стіни і обох вікон поволі рухалася людська тінь, досить невиразна.

– Пане, пане! – не вгавала молодиця. – Вам за спину зайшов! Вам на голову ззаду дивиться, губами перебирає, ніби шепоче…

Я із зусиллям кинувся до неї, схопив її за руку, як і вчора, але тут відвага остаточно покинула мене. Ноги підломилися, я впав на коліна, заплющивши очі… я немовби втрачав свідомість, хоча до вух ще долітали тужливі стогони хворої, вона скаржилася, що на неї навалюються і тиснуть, і кликала на допомогу Господа Ісуса Христа і Пречисту Богоматір. Я опам’ятався тільки тоді, коли обидві жінки підняли мене, говорячи:

– Пропав уже. Нема його! Як тільки півень проспівав – він тут-таки й зник!

Я в знемозі упав на лавку і подумав: «Ні! Не можна спокушати Бога. Недаремно коли диявол-спокусник радив Господу кинутися з вершини храму‚ аби переконатися чи ангели прийдуть на допомогу, відповів: писано-бо, не спокушай Господа Бога твого. І нам він велів молитися: не введи нас у спокусу. А я став спокушати Бога: понадіявся на сили свої, на те, що, коли не вірю у бабські теревені, то мені нічого й не буде! Я думав, що, коли сам не вірю, то страх не перейде на мене. Я помилявся, бачу, що помилявся».

Після цього я вирішив забрати жінку до себе в лікарню‚ а оскільки вона могла ходити і легко працювати, то доручив їй піклуватися хворими, зробивши розпорядження годувати її якнайкраще. Мені хотілося відвернути її від колишніх сумних думок.

Тим часом солдатка переконала батюшку освятити вдовину хату й могилу покійника. Вдова провела у лікарні два місяці і вже не скаржилася на відвідини мерця, а потім – зійшлася з одним хлопцем у дворі і вийшла за нього заміж.

Фаїна

Минулого року гостював я на селі у знайомих. Одного разу з’їхалися до них гості і ввечері розмовляли про різні незрозумілі, дивні і нез’ясовані випадки, які легко можуть бути визнані за так звані надприродні, де очікується вплив на наше життя вищих нематеріальних сил. Кожен розказував якусь свою пригоду у цьому роді. Був серед гостей і відставний майор Василь Варфоломійович Зотиков. Він зауважив, що міг би дещо і про себе розказати, але не хоче, щоб його запідозрили в брехні. Скільки не просили його – залишався непохитним, але потім погодився, що перекаже свою історію у листі до мене. Через тиждень я одержав від нього листа такого змісту.

«Виконую обіцянку, яку дав минулої п’ятниці. Слухайте і роздумуйте, вельмишановний пане, але не осуджуйте: моя розповідь може бути нерозумною і нецікавою, зате правдивою.

Я народився в одній із приволзьких губерній від шляхетних і небідних батьків. Був у нас в маєтку великий двір із садом, численна челядь, панський будинок на двадцять покоїв, оранжерея і теплиця, які складали разом зимовий сад, даруючи сім’ї задоволення сидіти серед зелені о тій порі, коли надворі бувають сльота, мороз і завірюха. Я не був одинаком у батьків‚ бо мав ще двох сестер.

Коли мені виповнилося п’ять років, я мав видіння. Мати і нянька розповідали, що одного разу, граючи з дітьми в саду, я показував ручкою на вишневий кущ і говорив, що звідти дивиться на мене білява дівчинка і вабить до себе. Ніхто більше її не бачив‚ а потім дівчинка зникла. Але згодом це видіння повторилося там само‚ а втретє – в будинку, і це вже я добре пам’ятаю. Була світла зимова ніч. Я прокинувся. Лежачи в своєму дитячому ліжечку, я кинув погляд у вікно, освітлене повним місяцем, і побачив за склом личко білявої дівчинки. Раніше, коли вона являлась мені у саду, я її не боявся, а навпаки, весело усміхався; тепер же вона дивилася на мене крізь скло з таким сумним виглядом, що я злякався і скрикнув. Няня, що спала в моїй кімнаті, прокинулася; видиво зникло.

– Що з тобою, паничу? – спитала няня. – Що з тобою, моє серденько?

– Он! Геть! Онде! – кричав я, показуючи ручкою на вікно.

– Що там? – дивувалася няня. – Вікно, більше нічого!

– Дитинка якась щойно дивилася у вікно, дівчинка! – говорив я.

– Господь з тобою, – хрестила мене няня, проказуючи молитви. – Хто там дивитися міг? Від вікна до землі високо. Неможливо звідти сюди влізти, і сходів немає! Яка сюди дівчинка забереться! Що ти, серденько! Та й нині зима, ич який лютий мороз. Господь з тобою!