Розділ «Микола Костомаров»

– Та ні, добродію! Не те, – сказала вона, – мій чоловік не живий уже; його ще весною поховали; тільки він не дає мені спокою – щоночі приходить до мене, навалюється на мене і тисне; так жахливо, так жахливо, що і сказати не можна, як жахливо! Як ніч підходить, то вже я собі і чекаю біди, а ранок прийде, то мене ніби кат побив!

Я вирячив на неї очі і мені тепер ставало зрозумілим, звідки у неї така дикість у погляді. «Вона божевільна», – сказав я сам собі і негайно став пробувати її пульс і питати про різні функції людського тіла. Вона відповідала спокійно і розважливо, як і кожна инша, не виказуючи ознак безумства. Я не став її довго розпитувати, визнавши її хворою на припливи крові до голови, дав їй ліки на прочищення шлунку і звелів прийти до мене за тиждень.

Минув тиждень і жінка знову з’явилася у мене.

– Ну що? – спитав я з усмішкою. – Мертвий чоловік не ходить більше до тебе?

– Де там не ходить, паночку?! Ані одної ночі не дасть мені спокою! Вимучив мене украй, ні їсти не дасть‚ ні спати! І робити нічого не подужаю!

Я знову спробував пульс – як і раніше; він був пришвидшений. Я посадив її і став розпитувати.

– Твій чоловік помер, кажеш. А давно?

– У Великий піст! – була відповідь.

– Ти була на його похороні?

– Була, ох, – і вона стала розказувати, як їй було важко тоді, але я перебив її мову і спитав:

– Ви жили довго разом?

– Чотири роки прожили.

– І в згоді жили?

– Та в згоді, в згоді… З того дня, як побрались, до самої смерті його жодного разу не посварилися! Він був такий добрий: не те, щоб мене бити, а й не лаяв мене ніколи. Я від нього лихого слова ніколи не чула.

Тут вона примовкла‚ на очі їй набігли сльози, вона уривчасто дихала і була готова розридатися.

– Тобі дуже шкода було чоловіка? – запитав я.

На це питання не могла вже відповідати словами, а вибухнула плачем. Але за дві хвилини, витерши сльози рукавом сорочки, промовила:

– Покинув мене, бідну сироту, одну на всьому світі! У мене немає ні батечка, ні матері, ні братів, ні сестер – одним-одна! Сирота я була в дівках, виросла у чужих людей, змалечку в нужді і в горі! А він полюбив мене, оженився зі мною; і як же любив, як мене кохав! Господи, як кохав! Отак би тільки жити та й жити, так от же Господу невгодно було: узяв його Господь від мене. Господи Боже! Чим же я, бідна, согрішила перед ним, що так мене покарав!

І знову стала ридати.

– Тепер з ким живеш? – питаю.