Розділ «Шарль Бодлер СОНЕТИ»

На мешканців могил, на місто тихе й журне,

На вкритий млицею печальний косогір.

Мій спаршивілий кіт сів на вікно ажурне,

Крізь шибку сплакану він дивиться надвір.

Співця старого дух виспівує ноктюрни

У ринвах-жолобах, що йдуть до темних нір.

Великий дзвін гуде, сичать в каміні дрова,

І дзиґарі хриплять, тимчасом як розмова

Серед брудної гри зринає знов і знов:

То дама пікова й фатальний спадок дами

Старезної, валет чирвовий, до нестями

Висварюють свою померлу вже любов.

Боюся вас, ліси, темнющі, як собори,

Ревете, як орган, аж тріскає блакить.

У серці людському, де поселилось горе,

Відлунок вашого моління двиготить.

Ненавиджу тебе, бунтливий Океане,

В мені твій дух живе. А цей прогірклий сміх

Подоланих людей, що в душах носять рани,

Я чую в реготі важких валів твоїх.