Розділ «Дмитро Павличко СОНЕТИ»

І виповзає з дому, наче слизь.

Моє життя — то не порожні соти,

Там є гіркий полин розчарувань,

Низини темні й світляні висоти.

Та образ мій правдивий — як не глянь —

Намалювала та зрадлива дрань,

Ті львівські запопадливі сексоти.

2004

Згасають в пам'яті адреси й голоси

Московські й віденські, чужа зникає мова,

Та кожна вулиця і кожний камінь Львова

Притомні в спогаді на всі мої часи.

Там, на Личакові, де Божі терези

Хитаються, мене спостигла vita nova,

Торкнулася чола тяжка рука Франкова,

І вийшов я на світ, як промінь із сльози.

Народе мій сумний, я — плід твойого чрева.

Я прапор твій підняв над київські врата,

Та ще морозить нас похмура тінь царева.

Кажу тобі: не мий слізьми свої уста,