Розділ третій Клани

— До зустрічі, — сказав Арсен, відводячи погляд. — Не турбуйся, завтра ми їм покажемо, хто у дворі хазяїн.

Він вийшов з табору через центральний вхід. На воротах нудьгував самотній охоронець, він скоса глянув на Арсена й навіть ні про що не спитав. Арсен звернув з дороги, вкритої старим асфальтом, на бічну стежку й побрів лісом, слухаючи несміливого солов’я.

Мар’яна сказала: «Це тому, що бігаю багато». Може, справді бігає? Територія табору велика. Розвідала ж вона якось цю дірку в паркані біля трансформаторної станції? Або це вже зовсім чітке — чіткішого годі уявити — перенесення ігрового досвіду в реал?

Він побачив повалене дерево й сів. Убив на щоці комара. Треба було захопити з собою з дому якийсь репелент — бо зжеруть до кісток, кровопивці. А якщо щиро — невже йому так потрібна ця робота, за яку він змагається? Що, гроші? Та батьки непогано заробляють, у нього й у самого збереглися сякі-такі кошти в мережі — від продажу собак. Йому ще школу закінчувати, в інститут вступати…

Огорнула безнадія. «Школу закінчувати», «в інститут вступати». Знову повернення до вихідного пункту, коли вже замерехтіла було світла перспектива: я ґеймер, і цим пишаюсь, і цим живу, і від нудного квесту під назвою «здобути місце в житті» можу відмовитися.

Мені хочеться бути переможцем, подумав Арсен. Ну, це ясно. Є інше: мені не хочеться бути «лузером». Цілком можливо, що ця мотивація чимось нагадує несподівану пристрасть до йогурту, як же він називався… «Йорг». Виходить, цю мотивацію, як прищеплену ззовні, ми маємо повне право задавити. Що лишається? Я цілком можу дограти цю партію заради самої гри. Заради хлопців і дівчат, яким хочеться ноутбук чи, в гіршому разі, плеєр. Якщо я програю — клан програє — нічого жахливого не станеться. Ну, пообурюється Іванченко, ця горила недороблена. Нехай собі. Я не почую. Роз’їдуться по домах і всі забудуть, і Мар’яна забуде, та й хто вона мені? Ніхто… Виходить, я не повинен особливо переживати через майбутню поразку. А вона вже поруч, поразка, на відстані руки. Штурмуй їдальню, не штурмуй — треба визнати, що у воєнних операціях Толік сильніший за мене, а Аня — винахідливіша.

Виходить, я лузер. Отже, місця не одержу. Так буває: з приємною усмішкою тебе виставляють за двері, спробуйте, мовляв, щастя в іншому місці. І ти стоїш, переповнений, як соплями, цінним досвідом, і тільки й думаєш, щоб він горлом не поліз…

У цю мить він почув пісню. Хтось ішов лісом, по дорозі від табору, і тонким голосом співав «А Hard Days Night» пристойною англійською.

Він устав і подивився крізь гілки. Каштанове волосся, зібране у хвіст, рюкзак за плечима, блакитна курточка, джинси; по дорозі від табору крокувала Баффі Гнатенко — Арсен навіть не знав, як її звуть насправді. За кілометр було видно, що її бадьорість штучна, удавана, і співає вона не з радості, а щоб підтримати себе морально. Їй нітрохи не було весело, тому вона співала голосно, хоч голос місцями й зривався.

Арсен продерся крізь кущі. Вийшов на узбіччя, на потрісканий асфальт; Баффі побачила його й замовкла, наче їй заціпило.

— Привіт, — Арсен ковтнув слину. — До станції пішки не менше години. Маршрутки після восьмої не ходять. Електрички після сьомої. Зараз уже чверть на дев’яту.

— То й що? — запитала вона холодно.

— Якщо хочеш іти — йди завтра вранці! А краще подзвони батькам, нехай машиною під’їдуть!

— А тобі що до того? — вона відступила.

Баффі жодного разу не входила в гру з того самого дня, як Арсен застрелив Лессі. Він, якщо чесно, забув про неї — і так мороки по горло. Він допускав, що Гнатенко виїхала — таке буває, якщо в таборі не сподобалось, стосунки не склалися…

— Чому ти не можеш мені простити, якщо Мар’яна давно простила? Я ж її скривдив, а не тебе!

— Я, — вона затнулася. — Я не збираюся нікому прощати. Бо я ні на кого не ображаюся. Я просто йду своєю дорогою й дозволу в тебе не питаю.

Вона поправила сумку на плечі. Труснула рюкзаком, прилаштовуючи його зручніше. Арсен подумав, що все це має пристойно важити — дівчинка збиралася в табір на двадцять чотири дні, з урахуванням ночей, холодів, вечірок; у рюкзаку, мабуть, і кросівки, і туфлі на каблуках. Баффі тим часом обійшла його й знову покрокувала, не озираючись — правда, вже без пісні.

— Стривай, — він її наздогнав. — Твоє зникнення помітять, шукатимуть на станції. Приїдуть по тебе, знайдуть… Вони ж підписували папери, що відповідають за твоє життя й здоров’я! Притягнуть у табір з ганьбою, все одно нікуди не відпустять, дзвонитимуть батькам…

— Мої батьки в Німеччині на конференції, — сказала вона крізь зуби. — Їх немає вдома!