Розділ «Володимир Савченко ЗУСТРІЧНИКИ»

Він представляє нам (Багрієві, власне; по мені Бекасов ковзнув поглядом — і я перестав для нього існувати) і двох інших. Високий, худий і сутулий Микола Данилович (прізвище не розчув) — головний інженер авіазаводу; у нього стурбоване обличчя і стомлений глухуватий голос. Другий — білошкіре обличчя з рум’янцем, широкі темні брови, красивий ніс і підборіддя — Фелікс Юрійович, начальник цеху гвинтів на цьому заводі; вигляд у нього похмуро-ображений — схоже, той факт, що саме його висмикнули на місце катастрофи, його пригнічує.

Підходить Лемех. Бекасов його тепло вітає, а про того й говорити нічого: очі його ледь не світяться від щастя зустрічі з колишнім шефом.

— Які припускаєте причини аварії? — запитує Багрій.

— Оскільки при наборі висоти, то найімовірніше відмова моторів і поломка гвинтів, — відповідає Бекасов. — Така світова статистика.

— Ну, зразу ж і на гвинти! — запально вступає начцеху. — Та нічого з ними не може бути, Іване Володимировичу, ви ж знаєте, як ми їх робимо. Порошинці не даємо впасти.

— Ні, перевіряти, звичайно, треба все, — поступається той.

— Не треба все, зосередьтесь на найвірогіднішому, — говорить Багрій. — Час не жде. Ось коли ці припущення не підтвердяться, тоді будете перевіряти все.

— Гаразд, — уважно глянувши на нього, згоджується генеральний конструктор і після паузи додає: — Ми попереджені про безумовну покору. Артур… е-е… Вікторович. Але чи не могли б ви пояснити свої наміри, мету і так далі? Так би мовити, кожен солдат повинен розуміти свій маневр.

Відчувається, що йому варто неабияких зусиль звести себе в “солдати”; та й слово ж яке вибрав — “покора”.

Під цю розмову приземлився другий вертоліт. З нього з’являються четверо в сірих комбінезонах, вони зразу починають вивантажувати своє устаткування. Одні прилади (серед яких я впізнаю і середніх розмірів металографічний мікрофон) відносять в шатро, інші складають на землю: портативний передатчик, домкрати, якісь диски на тичках, схожі на армійські міношукачі, саперні лопати, вогнегасник… Із цим вони підуть униз. Це пошуковики.

— Міг би й навіть вважаю за необхідне, — говорить Багрій. — Прошу всіх до намету.

В шатрі на доповнення до світла, що просочується крізь пластикові віконечка, горить електрика; на столі під стінкою той мікроскоп, поряд товщиномір; розпаковують і встановлюють ще якісь прилади. На запрошення Бекасова всі збираютья навколо нас. Стільців немає, стоять. Стільці не в стилі шефа: поки справу не закінчено, сам не присяде і нікому не дасть.

Артур Вікторович виглядає ефектно: підтягнутий, широкогрудий, стрімкий, натхненне обличчя, гнівно-веселі очі. Атож, очі мають колір (карі), обличчя — обриси (доволі приємні й правильні), а крім того, є й темне кучеряве волосся з сивими пасмами над широким лобом, вишуканий одяг… та в око впадає передусім не це, не зовнішнє, а те, що глибше: енергійність, натхнення, гнівна веселість потужного духу. Цим він мене й збентежує.

— Пригода налаштовує нас на заупокійний лад, — починає він. — Прошу, наполягаю, вимагаю: викиньте похмурі думки з голови, не поспішайте хоронити незагиблих. Саме так: ніщо ще не втрачено. Для того ми й тут. Випадок важкий — але досвід у нас є, ми немало ліквідували різних сумних нещасть. Упораємося й з цим. Головне, знайти причину — для цього тут ви…

— Як — упораєтесь? — недовірливо спитав Лемех. — Окропите там усе живою водою, літак складеться і з живими пасажирами полетить далі?

Навколо стримано посміхаються.

— Ні, не як в казочці, — зиркнув на нього Багрій. — Як у житті. Ми живемо в світі реалізовуваних можливостей, реалізовуваних нашою працею, зусиллям думки, волі; ці реалізації змінюють світ на очах. Чому б, чорт побери, не бути й протилежному: щоб небажані, згубні реалізації поверталися назад у категорію можливого!.. Я не можу вдаватися в подробиці, не маю права розповісти про ліквідовані нами нещастя — бо ж і це входить у наш метод. Коли ми усунемо цю катастрофу, у вас у пам’яті лишається не вона, не побачене тут — лиш усвідомлення її можливості.

Артур Вікторович помовчав, подивився на обличчя тих, що стояли перед ним: не було на них належного відгомону його словам, належного довір’я.

— Наведу такий приклад, — продовжував він. — До останньої війни припинення дихання й зупинка серця в людини вважалися, як ви знаєте, безсумнівними ознаками його смерті — остаточної і необоротної. І ви так само добре знаєте, що тепер це розглядається як клінічна смерть, з якої тисячі людей повернулися в життя. Ми робимо наступний крок. Отже і катастрофу цю розглядайте поки що як “клінічну”… Ви — люди діяльні, з життєвим досвідом і самі знаєте про ситуації, коли здається, що все втрачено, плани завалились, мета недосягненна; але якщо напружити волю, зібратися розумом і духом, то вдасться її досягнути. Ось ми й працюємо на цьому “якщо”.

— Але як? — вихопилось у когось. — Як ви це робите?