Розділ «Леонід Панасенко НЕ КАМІНЬ»

— Ах, ах, ах! — закричав у заростях дивувальничок. Цей крихітний птах був створений ним під час останньої екологічної корекції, а для чого — встиг забути.

Було чому дивуватися.

У долині, де ліс розривала чимала пліш, на вежі автоматичної геліостанції палало відразу три сигнальні вогні — “небезпечно”, “дуже небезпечно” і “смертельна небезпека”.

Він побіг униз по схилу, до геліостанції.

“Прилади, швидше поглянути на прилади…” Серце несамовито закалатало, в роті пересохло.

— Ах! — вигукнув дивувальничок.

Пізно!

Зірка раптом почала розповзатися, дивне блакитне світло впало на пагорби й ліси. Із криком жаху Імпровізатор упав між камінням. Перш ніж зоряний вогонь спопелив землю, підсвідомість, древній інстинкт самозбереження шмагонули мозок командою — рятуйся! бережися! Тіло його вмить укрилося надміцним панцирем, перетворилось у кам’яний кокон. І чим лютіше припікав зоряний викид, тим товщим ставав панцир, тим глибше ховалася свідомість у камінь, аж доки не згасла, не витримавши величезного навантаження.

“Де я? Що зі мною?”

З’явилась думка, і він зрозумів, що опритомнів, хоч усі відчуття підказували — ти мертвий! Тиша, морок. Груди не здіймає дихання… Умить, наче її ввімкнули, повернулася пам’ять. У мозок, впресований у товщу брили, мов зерня горіха в шкаралупу, ринуло розуміння — а ще біль, біль, біль…

“Втіхо! Люба моя!” — вигукнув він подумки. Душа його стогнала від горя, хотіла б розірватися, та жоден рух не проникав у камінь, що був колись його тілом. Якісь рефлекторно створені біосистеми живили його мозок, він не знав їхньої будови, не міг відразу ж їх знищити, і ця неможливість умерти, вбити себе була як насмішка долі. “Люба моя, — плакав він без слів. — Ти знала, знала… Вітер був поряд, за спиною… Сліпий кріт! Я захлинався щастям у Раю, а Рай уже палав. І ось… Ти ніколи не була гріхом, кохана, ні. Справжній гріх у самій суті мого Раю. Творчість завжди має передбачати безкорисливість. Я ж створив усе для себе. Світ, тебе, одновухого пса… Хай буду проклятий я, Великий Егоїст…”

Довгастий камінь, що зачепився на схилі пагорба, повільно холонув. Його оплавлені боки почорніли, помережилися глибокими тріщинами. Всередині нього нечутно й невидимо металася божевільна думка Імпровізатора:

“Так, ти тепер камінь. Хай усе залишається, як є… Але ж мука, мука! Вона точить каміння…”

“Вмерти, остигнути, розсипатись на порох. Як іще може вмерти камінь? У мене немає рук, щоб накласти їх на себе. Нема ніг, щоб утекти від самого себе”.

“Повернутися? Вийти із кокона? Боротись і перемагати? Звичайно, людська біоформа зараз не підійде — надто високий рівень радіації. Повернутися — це значить почати все спочатку. Та де взяти сили?”

“У мене тренована могутня воля. Невже вона не здолає інстинкт самозбереження? Загасити мозок — ось що мені потрібно. Так, так, тільки це. Але перед тим…”

Це було останнє бажання, і він вирішив відразу виконати його.

Кім вирощував очі.

Він знайшов у своєму коконі мікроскопічні тріщини, і дві ниточки клітин полинули до поверхні каменя, щоб там перетворитись у м’язи, що оточують очне яблуко, наповнити їх скловидним тілом і дати кожному по кришталику.

Він робив усе поспіхом, і зображення вийшло спочатку розпливчастим, райдужним. Імпровізатор відразу ж відрегулював різкість.