Розділ «Богдана»

Теж ні слова не говорячи, Клава зібрала вузлик з пожитками і повернулася назад, під чоловіків дах. Боялася пліток, але ніхто її повернення навіть не помітив — усе місто зайняте було передачею новин з місця події: де зайнялося, як рятували, як якийсь дивак викинув із дев’ятого поверху улюблений фікус у діжці і ледь не вбив пожежника, і подібні важливі подробиці.

Три дні минули спокійно, навіть мирно; потім Богдана знову дала про себе знати, влаштувавши за вечерею потворну сцену: не бажала, бачите, їсти кашу, жбурнула миску об підлогу, билася головою об стіну — заморити хочете сироту! Тільки Клавдія цього разу не розгубилася і не розлютилася, і не засмутилася навіть, а тихо й спокійно сказала Богдані: годі тобі. Поглумилася, і досить. Тепер я господарка. Іди добровільно в технікум. Може, життя навчишся.

Богдана кинула на мачуху повний ненависті погляд і втекла з дому, на прощання так ляснувши дверима, що посипалася зі стелі крейда.

І всю ніч десь пропадала.

І ранком не повернулася. І не повернулася до вечора, зате прибігли, засапавшись, два Богданиних однокласники — мовляв, потонула Богданка. Утопилася. Ось її сумка. Кинули Клавдії під ноги ясно-рожеву клейончасту сумочку, що Богдана мала звичай носити через плече. І втекли.

Клавдія сама не повірила і чоловіка заспокоїла: придурюється дівчисько. Знущається. Лякає. Проте Олег Вікторович поспішив у міліцію, і незабаром усе містечко N хіба що на вухах не стояло: шукали Богдану.

Хлопчиська, приведені у відділок, розповідали одне й те ж: Богдана, доведена мачухою до розпачу, стрибнула у вир. Вир у місцевому ставку дійсно був: на дні били ключі, і в найспекотніший день найдосвідченішого плавця могло затягнути у вир або звести корчами — вже як поталанить. А тепер стояв квітень, лід недавно зійшов, і, звичайно, людина, яка потрапила б у вир, мала мізерні шанси на порятунок.

Викликали водолазів. Обшукали дно ставка, але нічого не знайшли, крім правого Богданиного черевика. Черевик, говорила Клавдія чоловікові, ще не доказ, його вона могла кинути в ставок, а сама — на потяг, гроші у неї водилися… До речі, метрика зникла разом із Богданою. З документами, виходить, топитися пішла.

Міліція приходила додому й у школу. Вивчали побут родини, розпитували сусідів і Богданиних учителів; сусіди, може, й наговорили зайвого, а от учителі всі, як один, підтвердили: дівчисько було важким, норовливим і неврівноваженим. Ще рідна мати її розбестила: ну навіщо дитині американські джинси?! А Клавдія Василівна стояла на своєму: за пригодами поїхала. Веселого життя шукати. Може, ще повернеться.

У міліції, може, й довше мурижили б, але прибіг один із хлопчаків-свідків із приголомшливою новиною: бачив біля ставка Богдану. Ходить при місяці мокра, волосся розпущене, у волоссі водорості. Клянеться знайти прокляту мачуху й утопити…

Після цього справа про самогубство була тихенько закрита. Богдану оголосили в розшук як таку, що пропала безвісти.

Олег Вікторович не знав, куди себе подіти. Бродив по домівці як загублений. Клавдія не відходила від нього ні на крок. Утішала, відволікала дріб’язками, ледве не годувала з ложечки: повернеться, умовляла, твоя Богданка. Наїздиться, порозумнішає і повернеться, життя навчить. Життя — воно кращий учитель…

А оскільки залишатися в місті N у подружжя не було ніякої можливості, то Клавдія знайшла собі роботу в районі. Гарну роботу, бухгалтером на заводі; рік прожили в гуртожитку, потім одержали однокімнатну квартиру. Спочатку Олег Вікторович тужив за своїм ПТУ, але ж зв’язки залишилися, а місто NN будувалося, розширювалося, і досвідченій людині справу знайти було не так важко…

І зажили вони спокійно й щасливо, душа в душу.

Тільки п’яничка, що живе в гостинці навпроти, клявся останнім шкаликом, що не раз бачив на підвіконні подружньої квартири величезну кішку, смугасту, сіро-буру. Кішка — розміром з дорослу німецьку вівчарку — вилизувала пазуристу лапу й посміхалася, і в її роті нібито світилася золота іскра…

Але що з п’яниці взяти.