Розділ «Богдана»

Минала зима, наближалося закінчення навчального року і практика. На 1 Травня зібралися, як звичайно, у буфеті за зіставленими столами. Олег Вікторович, проти звичаю, від першої чарочки не відмовлявся, зате після третьої — зав’язав, і в чарочку, як бувало, не пішов. Замість цього на очах усього колективу запропонував Клаві провести її додому.

Клава зашарілася, як дівчинка, і не знала, куди подітися. Боязко, кінчиками пальців обперлася об зігнутий лікоть директора і задріботіла поруч, старанно приміряючись до його широких кроків.

Ішли мовчки. Пройшли дві вулиці; біля хвіртки Клавиного будинку директор зупинився і випустив її руку.

— Клавдіє Василівно, — сказав різко, уривчасто, але Клава прекрасно розуміла, що це від зніяковілості. — Прошу вас бути моєю дружиною.

— Я згодна, — сказала Клава швидко, наче боячись, що продзвенить будильник, уриваючи чудесний сон.

Олег Вікторович нічого не відповів. Тільки голосно зітхнув.

Весілля відбули тихо, бо ще року не минуло з дня смерті фарбованої блондинки, тож особливих свят влаштовувати не годилося. Розписалися, випили в буфетній, зсунувши докупи столи, і провели молодих на подружнє ложе.

Тривале Клавине дівоцтво щасливо закінчилося. Чоловікові своєму вона догоджала як могла: приносила йому сніданок у постіль, обпирала й обшивала, ніколи не говорила ні слова поперек. Олег Вікторович таке ставлення цінував, нову дружину любив і балував подарунками. Правда, Клаві довелося піти з роботи (начальство натякнуло, що директор і бухгалтер у шлюбі — це занадто для однієї установи), але це, можливо, на краще — Клава одержала можливість займатися винятково чоловіком, домівкою і городом (а овочі, до речі, можна було продавати на базарі і тим додатково підтримувати родину). Господарство, яке було занепало за час вдівства Олега Вікторовича, під рукою Клавдії відновилося і розцвіло: скрізь у будинку порядок, на лампах липучки для мух, у шафах нафталінові кульки, на підлозі — чисті половики.

Єдина проблема, можна сказати, навіть лихо, полягала, звичайно ж, у Богдані.

Дівуля, якій на той час виповнилося п’ятнадцять, зустріла мачуху в багнети. Про те, щоб називати Клавдію мамою, не було й мови; навіть «тітку Клаву» неможливо було вичавити з упертого дівчиська. «Мачуха», — говорила Богдана, дивлячись Клаві в очі, вкладаючи в це слово всі змісти, що здавна у ньому містилися, і навіть більше.

Клавдія намагалася спочатку впливати на пасербицю ласкою, м’якістю і терпінням. Богдана залишала колготки на обідньому столі — Клавдія покірно прибирала, клала в шафку, а якщо треба — і прала, і сушила. Богдана ходила по будинку в брудних туфлях, навмисно витираючи їх об тільки-но вимиту підлогу, — Клавдія перемивала все заново, і знову ж застерігала, умовляла, пам’ятаючи і про долю сирітську, і про перехідний вік. Богдана поверталася за північ, влазячи до себе в кімнату через вікно, прогулювала школу, розкидала речі, включала на всю потужність свій проклятий магнітофон. Нарешті, вона плювала в каструлю з тістом, що підходило (Клавдія її якось застала за цією справою), — відповіддю на все були умовляння, догоджання і ласкаві прохання.

Проте час минав, а Богдана не кращала. Навпаки, відчувши смак безкарності, вона усе більше нахабніла, вчилася усе гірше і поводилася все безсоромніше; за нею вічно тягалися табуни хлопців, і Богдана дражнила їх, не розуміючи, чим такі ігри можуть скінчитися. Клавдії довелося серйозно поговорити з чоловіком. Олег Вікторович, виявляється, прекрасно відчував свою провину — він давно вже не займався вихованням дочки, боячись хоч трохи засмутити сироту. Чим таке потурання може закінчитися, страшно було уявити.

Отже, Олег Вікторович згадав свої батьківські обов’язки. Велосипед був на час замкнений у сараї, магнітофон віднесений в училище, у сейф, а джинси, коротенькі спідниці й огидні прозорі майки відправилися високо на антресолі. Богдані залишена була, для роздумів, тільки шкільна форма — до тих пір, поки вона не опам’ятається і не візьметься за розум. Клавдія Василівна щиро сподівалася, що це станеться якнайпізніше через тиждень.

Куди там!

Замість того, щоб покаятися, дівчисько озлилося. Незабаром Клавдія помітила, що на неї якось дивно косують сусіди; з’ясувалося, що Богдана, скривджена сирота, усім і скрізь розповідає «всю правду» про «злу мачуху».

Богдана скаржилася в школі, на вулиці, в магазині; вигадки її зовсім не були наївними — ні, вони були сплетені тонко, з недитячою вигадливістю. Шкільна форма, яку Богдана тепер не знімала, виявилася прапором її образи. Весь одяг продали, говорила вона. На виручені гроші купили мачусі перстень. Коли прийде, придивитеся — він у неї на пальці (а на пальці у Клавдії дійсно з’явився скромний перстеник, другий у її житті після обручки, крихітна срібна змійка — подарунок чоловіка)…

І всі речі матері, говорила Богдана, віднесли у комісійний, навіть французький мереживний ліфчик, що покійниця надягала тільки у свята. А на виручені гроші поставили мачусі золоту коронку — ось вона, придивіться, у неї в роті (а Клавдії в ті дні справді довелося поставити коронку — передній зуб зламався)…

Сусіди, що ще недавно називали сироту «нахлібницею» і «паршивкою», раптом перейнялися до неї співчуттям. Клавдія, довідавшись, у чому справа, спершу нервово сміялася, потім доводила з піною на губах: неправда! Та бреше вона, ви їй, сопливій, вірите, а мені ні?!

На жаль, усе складалося саме так. Богдана була наділена якимось диявольським мистецтвом облуди. Їй вірили. Клавдії — ні.

Уже говорили, що вона обкрутила вдівця заради його будинку та грошей. Що вона всі ці роки тільки й думала, як би вискочити за директора; що вона й у смерті блондинки винна (не уточнювали, щоправда, яким чином). І виростала, міцніла, передавалася із уст в уста нова легенда про жорстоку мачуху, що зживає зі світу юну пасербицю.