Розділ «Підемо в підвал?»

Але нічого сказати Малюк не встиг.

— Це що за неподобство?! Припиніть негайно!

Виявляється, Бутих, як і раніше, тримав Малюка за лацкани піджачка і при цьому тоненько вив. З куточка рота у веснянкуватого тяглася ниточка слини. А над ними обома грізно височіла завуч Ганна Василівна, у роздратуванні стукаючи по підвіконню вказівкою.

Бутих відпустив Малюка, упав накарачки, як у підвалі, і жваво поскакав геть, продовжуючи вити на ходу.

За бійку Малюкові влетіло. Хоч він був і невинуватий. А Бутих ще довго бігав коридором накарачках, підвиваючи і боляче стукаючись головою об стіни. Грізних вимог Ганни Василівни «Припинити негайно!» і «Бутихов, перестань блазнювати!» він неначебто не чув. Потім з медпункту викликали лікарку в білому халаті, вона насилу підняла Бутиха на ноги і кудись повела. Бутих не ходив до школи цілий місяць. А коли нарешті прийшов, то став менший зростом і смикався невлад. Тепер здоровань усе більше мовчав і нікого не задирав. З Малюком здоровався за руку, але теж мовчки, дивлячись повз плече.

З наступного року Бутиха перевели в іншу школу.

Карлсон дуже сміявся, коли Малюк розповів йому цю історію. Прямо квоктав, як курка. І робився ліловим, хоча шнурка навколо шиї не затягував. Дуже шкодував, що Бутих трапився Рогачу, а не Лускунам або Мокрошльописі. Або Блідому Кружулику. Ті б його зовсім розіграли.

— А це хто такі? — жваво поцікавився Малюк.

— Ходімо у підвал? Знайомитися!

— Ходімо!

Виявилося, у глибині підвалу були ще одні двері. Із зовнішньої сторони кам’яні, а з внутрішньої — шкіряні, лискучі й живі. Коли двері відкривалися, вони чвакали. Малюк сказав їм, що чвакати при сторонніх непристойно, але двері зачвакали вдвічі голосніше. Вони так сміялися. Врізний замок тут нагадував рот із гострими зубами. Цими зубами замок чіплявся до косяка, коли двері закривали. А щоб двері відкрити, треба було смикнути за вухо, що стирчало зі стіни. Тільки не сильно, інакше двері ображалися і могли вкусити.

Це Карлсон так сказав, і Малюк йому відразу повірив.

— Чудові двері! — додав Карлсон.

— Авжеж! — погодився Малюк.

Взагалі підвал виявився значно більшим, ніж здавалося спочатку. За наступні три роки Малюк відкрив для себе безліч усяких кімнат, коридорів, сходів, тунелів — справжній лабіринт. І друзів нових придбав купу. До речі, виявилося, що підвал тягнувся ще на два-три поверхи униз. Але на саме дно вони з Карлсоном спускалися рідко: там було темно й нудно. Місцями води було по коліна. Жили там похмурі Топляки-луподіри і зіщулені Дренажери, схожі на сушених кажанів. Гратися вони лінувалися. Якщо Карлсону вдавалося їх умовити, то ігри виходили якісь одноманітні, здебільшого в «з’їли-нез’їли!», і швидко набридали.

Зате на верхньому ярусі підвалу було куди веселіше. Тут були кімнати з ліжками-стрибунцями (вони самі стрибали, наче залізні жаби, скриплячи пружинами!), закутки з ляпанням, де так здорово грати в «ляп-ляп». Лускун, схожий на величезного чорного коника з дюжиною перетинчастих лап, спритно клацав Малюкові горіхи гострозубцями. Гострозубці росли у нього з ніздрів. Горіхи невідомо де добували Кружулики. Може, крали. Щоб вони поділилися горіхами, треба було дозволити їм себе закружляти. Малюкові подобалося. Він часто кружлявся за горіхи.

А ще Карлсон показав йому свою домовинку. Там він відпочивав, утомившись від ігор.

Одного разу Малюк запитав у Карлсона, чи можна привести сюди друзів.

Карлсон замислився. Обличчя його від думок пішло плямами.

— А коли їм не сподобається? — запитав він. І раптом просяяв. — Веди! Будеш, як я. Ну, майже як я. Тому що в тебе немає