Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

Колiн нервово всмiхнувся:

— Щасти тобi, сестричко.

— Нi пуху, нi пера, — додав Морган.

— До бiса!

Бронвен мовчки поцiлувала Дейдру, а моя донька буденним тоном сказала:

— За мить побачимося, тiтонько. Передавай Джерелу вiтання вiд його колишньої Хазяйки.

— Неодмiнно передам, — пообiцяла Дейдра. I до мене: — Я готова, Артуре.

— Тодi рушаймо.

Я взяв її та Бренду за руки i дав Образу команду перенести нас трьох у Безчасiв’я.

Ми з’явилися не бiля пiднiжжя пагорба, як це було ранiше, а на самому його вершечку. Небо над нами мерехтiло iнтенсивнiше, нiж звичайно, сяяло значно яскравiше, а в напрямку Джерела дув легенький вiтерець.

— В Безчасiв’ї ще нiколи не було вiтру, — здивовано зауважила Бренда. — Як ти почуваєшся, Дейдро?

— Чудово, — вiдповiла вона, роззираючись довкола. — Справдi чудово.

— I тобi не страшно?

— Нiскiлечки. Тут так мило, так затишно... навiть попри цей вiтер. По-моєму, вiн посилюється.

— Менi теж так здається, — сказав я. — Джерело нiби кличе нас до себе. Ходiмо.

Ми спустилися з пагорба i ввiйшли в гай величезних зелених дубiв. Цього разу їхнє фiолетове листя шумiло на вiтрi, а гiлля скрипiло. Вiтер дедалi дужчав.

— Знаєте, — озвалася Дейдра. — У мене таке дивовижне вiдчуття, наче все довкола — продовження моєї iстоти. Менi так хочеться злитися з цим небом, з цiєю землею, з травою, з деревами...

Я подивився на натхненне лице Дейдри i не помiтив жодних ознак страху, сум’яття, розгубленостi. Вона впевнено йшла назустрiч своїй долi. Вона вже знала, що це — її доля, її справжнє призначення; це те, задля чого вона з’явилася на свiт.

Я подумки сказав Брендi:

„Дiана не помилилася”.