Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

— Вибач, сестро.

— Нiчого, — вiдповiла я. — Як ти сюди потрапив?

— Дана... тобто, Бронвен узяла мене в Безчасiв’я, а iнша Дана, справжня, переправила до вас. — Вiн труснув головою. — Все це так несподiвано...

— А далi буде ще веселiше, — глумливо вiдгукнувся Джона.

Амадiс розгублено втупився в нього:

— Я просто не можу повiрити, що ти це зробив, Джоно. Як ти мiг?!

— Нехай вiн пояснить, як я мiг, — i Джона вказав на Артура.

Тим часом Дана пiдступила до Артура i мовчки обняла його. А за якусь мить вони змiнили положення i тепер стояли поряд, взявшись за руки. Я здогадалася, що вони були в Безчасiв’ї — i, певно, провели там чималенько часу.

Артур уже не був такий пригнiчений. Його обличчя мало спокiйний, зосереджений вираз.

— Амадiсе, — рiвним голосом промовив вiн. — Насправдi Джона мiй син. Я пiдло повiвся з його матiр’ю, кинув її вагiтну напризволяще, що зрештою призвело до її самогубства. Тепер вiн мстить за це.

Амадiс сплеснув руками:

— Великий Мiтро! Це що, жарт? Джоно, ти ж бо син Iсаї бен Гура.

— Оце i є справжнiй жарт, — вiдповiв Джона. — Те, що я син Iсаї бен Гура. У вашiй чудовiй сiмейцi знайшовся один жартiвник, що зробив мене сином Iсаї. Одного разу, коли я був на стрiльбищi й вiдводив душу, розряджаючи обойму за обоймою у збiльшену до натуральних розмiрiв фотографiю Артура, до мене пiдiйшов незнайомець i сказав: „Щось подiбне я давно хотiв зробити з оригiналом, але вiн, негiдник, сам вiдкинув копита, без моєї допомоги”.

Описана Джоною сцена була така огидна, що мене аж замлоїло. А Артур незворушно спитав:

— Це був Александр?

— Авжеж вiн. Пiсля твого зникнення Александр нишпорив по всiх свiтах, де ти бував, i шукав твоїх друзiв, щоб накапостити їм. — Джона реготнув. — Нi, сiмейка у вас ще та!

Дiонiс заскреготав зубами. Мої нерви теж були на межi зриву, я мала потребу в перепочинку, як астматик у ковтку кисню, тому мiцно схопила Дiонiса за руку i перемiстилася з ним у Безчасiв’я.

*

Над нами мiнилося зелене небо, пiд нашими ногами шарудiла лiлова трава, а по схилу пагорба до нас наближалися троє — одна жiнка i двоє чоловiкiв. До мого полегшення, Брендона серед них не було.

— Екзотична мiсцина, — промовив Дiонiс, роззирнувшись довкола. — Тут почувається величезна концентрацiя первiсних сил. Ти знаєш, Брендо, я не боягуз, але зараз менi трохи не по собi... Навiть не трохи.