Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

— Але як? Слуги вибовкали?

— Нi, Бронвен добре їх вишколила. Я вирахував тебе методом дедукцiї. Якби за дiвчинкою доглядали тiльки Бронвен i Дана, вона б надовго залишалася зi слугами; але при всьому тому моєї допомоги не дуже й потребували. Отже, зрозумiв я, є хтось iще. Крiм того, вiд мене приховували розташування „нiш” i змушували щоразу їхати вiд трактиру до садиби — очевидячки, щоб я не заскочив тебе в садибi.

— Все правильно, — пiдтвердив Колiн. — Кмiтливiсть тебе не пiдвела.

— А ти поганий хлопчик, — дорiкнув йому Морган. — Ховався вiд дядечка Фергюсона.

— Дядечко Фергюсон теж гарний, — парирував Колiн. — Зрадив свого друга заради портфеля першого мiнiстра.

— Я зрадив не друга, а короля — це велика рiзниця. До того ж визнай, що я вигiдно вклав свої тридцять срiбляникiв.

— Не заперечую.

— А ще, — вiв далi Морган, — можеш кинути в мене камiнь, якщо зараз ти заздриш Артуровi й хочеш опинитися на його мiсцi.

— Почасти таки заздрю, — сказав Колiн. — Але почасти камiння не кидають. Та й заздрю я не королiвському вiнцевi Артура.

— Ти про Дану? — запитала Дейдра.

Вiн зiтхнув:

— Про неї... А втiм, хто старе пом’яне, той лиха не мине. Для мене це було двадцять рокiв тому. Всi цi юнацькi пристрастi, розчарування, образи... Я взявся допомагати Данi без будь-якого таємного намiру, а просто тому, що вона моя двоюрiдна сестра.

— А чим ти взагалi займаєшся? — поцiкавився Морган.

— Наразi нiчим серйозним, крiм турбот про малу Дейдру. Левову частку тих двадцяти рокiв я згаяв за перший мiсяць моєї вiдсутностi в Авалонi, а потiм угамувався. У швидкому потоцi часу свiти якiсь неповноцiннi, наче злiпленi наспiх. Дедалi бiльше я переконуюся, що справжня iсторiя твориться тут, в околицях Основного потоку, а там, нагорi, iсторiя лише експериментує, робить попереднi прикидки, апробує рiзнi варiанти свого розвитку i вiдкидає явно тупиковi напрямки.

— Багато наших дослiдникiв вважають так само, — зауважила я. — Всi свiти з коефiцiєнтом прискорення часу понад десять одиниць вони називають лабораторiєю Творця, або Всесвiтом у пробiрцi.

— Ви вiрите в Бога? — запитав Колiн, невiдомо кого маючи на увазi — мене особисто чи всю чаклунську спiльноту Домiв.

— Кожен по-своєму, — вiдповiла я. — Однi шукають докази його iснування, iншi — його вiдсутностi, а дехто не проти зустрiтися з ним, щоб задати йому кiлька питань.

— I все-таки, Колiне, — озвався Морган. — Чим ти займаєшся у вiльний вiд виконання обов’язкiв няньки час?

Колiн збентежено потупився:

— Та рiзними дурницями... А якщо називати речi своїми iменами, то плагiатом. За час моїх мандрiвок я багато дiзнався, закiнчив три унiверситети, всерйоз захопився квантовою фiзикою... А нещодавно в одному зi свiтiв опублiкував серiю статей з теорiї поля, що спричинили справжню революцiю в тамтешнiй науцi. Мене вважають генiєм, висунули мою кандидатуру на здобуття Нобелiвської премiї — i напевно присудять її. Але ж у тих статтях немає нiчого мого... майже нiчого... хiба що деякi уточнення й узагальнення...