Розділ «частина четверта ХАЗЯЙКА ДЖЕРЕЛА»

Зрештою менi поставили кiлька несуттєвих запитань, я вiдповiв на них, потiм наказав усiм сiмом стати посеред холу якнайближче один до одного i викликав на зв’язок сестру. Бренда вiдповiла, що вже готова до прийому.

Iдея прямого сполучення мiж Серединними й Екваторiальними свiтами виникла в мене та Бренди одночасно. Поштовхом до цього стала здатнiсть Бронвен проникати в Безчасiв’я як з того, так i з iншого боку нескiнченностi. Анi менi, анi Брендi це не вдавалося, зате ми швидко навчилися переправляти один одному неживi предмети. Потiм настала черга живих iстот, i незабаром десять сiмей пухнастикiв, на превелику радiсть Пенелопи, замешкали у двiрському парку Авалона. А за кiлька днiв ми ризикнули одним добровольцем з-помiж „пiдсадних качок”. Операцiя пройшла гладко, i того ж дня я переправив на Землю Артура ще дюжину найманцiв. Таким чином, вiдпала необхiднiсть вести за собою по Тунелю в нескiнченнiсть понад сотню людей. Та й менi самому бiльше не треба було перетинати це пекло — досить присутностi адепта по iнший бiк нескiнченностi, щоб з його допомогою зробити миттєвий стрибок. До речi, я пропонував Брендi вiдвiдати братове коронування, а потiм повернутися назад, „схопившись” за Моргана, але вона навiдрiз вiдмовилася. Найпевнiше, через Брендона. Я пiдозрював, що за весь цей час вони жодного разу не зв’язувалися — обоє, що називається, пiшли на принцип. Бiдолашнi мої близнюки...

Я збiльшив iнтенсивнiсть Образа й загорнув сiмох дiтей Одiна в силовий кокон. Вони ще не встигли усвiдомити, що вiдбувається, як я дав потужний iмпульс у нескiнченнiсть i миттєво переправив їх до Бренди. Хол будинку спорожнiв, ми залишилися втрьох — я, Дiонiс i темноволосий хлопець на iм’я Джона, той самий, з яким я познайомився, коли вiн залишав Дiм Свiтла.

„Нормально, Артуре, — повiдомила сестра. — Вони в мене. Цiлi й неушкодженi. I, звичайно, трохи наляканi”.

„Отже, прощаймося?”

„Нi, стривай. Я про Брендона та Бронвен...”

„Щойно вони одружилися. Бронвен тепер королева”.

„Я все думала про це, i... Словом, ти не в курсi, мiж ними вже щось було?”

„Як так? — здивувався я. — Ти ж маєш знати...”

„То було?”

„Так”.

„ГОСПОДИ БОЖЕ МIЙ!” — Думки Бренди, завжди такої стриманої i врiвноваженої дiвчинки, раптом стали плутаними, неконтрольованими. Таку сумiш радiсного переляку, надiї й полегшення, мабуть, вiдчуває засуджена до страти людина, коли її зачитують акт про помилування... А наступної митi, так i не попрощавшись, сестра перервала зв’язок.

Кiлька секунд я стояв посеред холу, оговтуючись вiд емоцiйного шоку, який мимоволi завдала менi Бренда. На щастя, шок був легкий i нiяких неприємних вiдчуттiв не викликав.

— Все гаразд? — запитав Дiонiс.

— Авжеж, — вiдповiв я, сiвши у крiсло. — Одну справу зробили.

— Тодi я пiду. Кiнцiвка церемонiї обiцяє бути вражаючою. — Вiн кинув швидкий погляд на Джону, що скромно стояв попiд стiною, й додав: — Мою думку ти знаєш. Отож сам вирiшуй, на свiй страх i ризик.

З цими словами Дiонiс вiдкрив вхiд у Тунель i щез. Як то кажуть, умив руки.

Я жестом запропонував Джонi сiдати i якийсь час мовчки дивився на нього. Нарештi заговорив:

— Амадiс переказав менi твоє прохання. I рекомендував узяти тебе в мою команду. Вiн дуже високої думки про тебе.

— Так, — сказав Джона. Це було не питання, не твердження, а просто констатацiя факту.