Розділ 3 Кер-Маґні

Нічого конкретного про світ, куди ми потрапили, вона сказати не могла (або ж не хотіла — це, мабудь, ближче до істини). Він звався Paneі, що в перекладі означає Грані (так я його й називатиму), — і був, судячи з усього, куди більший за нашу стареньку Землю. У ньому правили безліч баронів, ґрафів, герцоґів, королів, князів, царів, султанів, емірів, шахів, інших володарів, але над усіма ними стояв верховний король, спираючись у своїй владі на могутню й численну організацію — Інквізицію. Це аж ніяк не означало, що Грані становили собою єдину державу. Формально, всі суверенні правителі були цілком незалежні, проте якісь об’єктивні чинники змушували їх деякою мірою зважати на верховного короля Граней та Інквізицію — приблизно так, як більшість країн Землі визнає за ООН певні права й повноваження.

Водночас верховний король був абсолютним монархом наймогутнішої й найцивілізованішої держави Граней — Священної Імперії, зі столицею у Вічному Місті. (Мене, між іншим, дуже зацікавило, чи нема тут якихось паралелей зі Священною Римською Імперією та містом Римом, однак зі з’ясовуванням цього я вирішив трохи зачекати.) Імперію населяли представники різних націй і рас, але жодна з етнічних ґруп не домінувала в ній. Офіційною мовою Імперії вважалися латину, яка півтори тисячі років тому прийшла на зміну грецькій. Це суттєве уточнення додав Шако, за що негайно дістав від Суальди потиличника — щоб не втручався в розмову старших за віком та станом.

Сама Суальда ніколи не бачила Вічного Міста й ногою не ступала на землі Імперії. Ґрафство Ланс-Оелі розкинулося поза межами цивілізованого світу, далеко від торгових шляхів і не входило до складу жодної з країн — словом, ми опинились у справжній глушині, самі собі самодержці.

Усі мешканці ґрафства були нащадками переселенців з Імперії. Років з двісті тому їх привів у ці краї Метр, коли йому заманулося розмістити тут одну зі своїх провінційних резиденцій.

Суальда й Шако були єдині слуги в Кер-Маґні. Іноді родина лісника, що мешкав за чотири милі звідси, допомагала по господарству, зокрема старший його син регулярно доглядав за квітниками та невеликим садом позаду будинку.

Грошового податку до ґрафської скарбниці тутешні мешканці не сплачували, ніякої централізованої адміністрації не існувало, кожне людське поселення було автономне і самоврядне, а землі вистачало на всіх. Як ми зрозуміли, єдина функція ґрафської влади полягала в здійсненні правосуддя та контролю за дотриманням законності. Судові розгляди відбувалися першого вівторка щомісяця. Справ — як карних, так і цивільних, — завжди було мало, до того ж таких простих, що на їх вирішення цілком вистачало одного дня. Тоді до Кер-Маґні прибували представники всіх сіл ґрафства; разом зі звинувачувальними актами місцевих влад, скаргами та клопотаннями окремих осіб абощо, вони привозили також, як натуральний податок, різноманітний харч (сільські відуни перед тим його зачаровували, щоб він довго не псувався). А всілякі делікатеси немісцевого походження в достатній кількості зберігалися в коморах. Над ними почаклував сам верховний король, і Суальда була певна, що й через сто років вони будуть придатні до їжі.

Отак і врядував Метр у Ланс-Оелі — справжнісінька вам патріархальна ідилія. Суальда висловила сподівання, що й ми не ухилятимемося від виконання своїх обов’язків як сюзеренів. До першого вівторка вересня лишалося одинадцять днів, а за півроку після зникнення Метра справ до розгляду набралося багацько. Щоправда, більшість їх, згідно з розпорядженням верховного короля, вирішили на місцях і вони потребували тільки формального затвердження з нашого боку.

Ми запевнили Суальду, що старанно виконуватимемо обов’язки, покладені на нас високим положенням, а я додав, що збираюся посилити роль ґрафської влади в житті країни. Шако схвально відгукнувся про мій намір, порадив найперше запровадити грошовий податок — і знову дістав від бабці потиличника. Вона сказала, щоб за гроші ми не турбувалися: крім усього іншого, Метр лишив нам у спадок понад вісімдесят тисяч золотих імперських марок.

На питання про кількість наших підданих Суальда лише знизала плечима, а Шако відповів, що небагато, навряд чи більше сорока тисяч, та й то селяни. Зате розміри ґрафства нас вразили. (Тут я вперше підвищив голос і владним тоном звелів Суальді не чіпати онука.) Шако сказав:

— Коли я був малий, мій дядько Ервін Оріас, старший брат мого батька — а Суальда моя бабця по матері, — розповідав мені, що в молодості він багато подорожував…

— Бо був страх який непосидющий, — вставила слівце Суальда. — Справжній волоцюга. Кількох місяців не міг прожити на одному місці. От і швендявся по світу.

— Аж ніяк, — жваво заперечив Шако. — Дядько Ервін хотів знайти трактові шляхи чи принаймні якісь інші країни, щоб налагодити з тамтешніми мешканцями торгівлю… Адже погодьтеся, панове: що то за торгівля між кількома десятками сіл?

— Він мав слушність, — підтвердила Інна. — Продовжуй.

— Так от, пані, нічого з того не вийшло. Мій дядько з кількома супутниками проїхав на схід — понад тисячу миль — і дістався безкрайнього озера з солоною й гіркою водою. А протилежного берега було не видно.

— Море, — зрозумів я.

— Атож, пане ґрафе, море. І дядько Ервін так казав, а згодом я натрапляв на цю назву в книжках.

— Ну й що ж було далі?

— Дядько та його друзі не знайшли там жодної людини, навіть сліду людських поселень. Кількасот миль вони промандрували вздовж берега на південь — аж поки море не повернуло їх на захід. Миль за чотириста узбережжя знову вигиналося на південь — але далі вони вже не йшли.

— Чому?

— Бо в тих краях стояла нестерпна спека, ґрунт був скелястий, зовсім неродючий, лише подекуди росли невисокі кущі, колючі й сухі, мов солома. Людей там годі шукати. Та й коні потомилися, було обмаль їжі, прісної води, тож дядько вирішив податися на північ і ще до настання зими повернувся назад. — Шако усміхнувся. — Усі вони ледве не проґавили рідних місць, бо щось там наплутали з зорями.