Розділ 10 На порозі Вічності

На порозі Вічності

Наступного дня вранці я прокинувся від того, що хтось легесенько шарпав мене за плече. Продерши заспані очі, побачив нашу служницю, яка не гаяла марно часу і вже будила Інну. Я подивився на годинника — було лише двадцять на дев’яту — і вже зібрався у ввічливій, але жорсткій формі висловити всю глибину свого незадоволення тим, що нас розбудили так рано, але Інна випередила мене:

— Що сталося, Ніколето? — спитала вона, солодко позіхнувши. — Сподіваюся, до нас не завітав мстивий син Женеса?

Не уловивши іронії, покоївка поспіхом зробила знак від навроки і цілком серйозно відповіла:

— На щастя, ні, мадам, Бог милував.

— То в чому ж річ?

— Нещодавно в Шато-Бокер прибув лицар Інквізиції з Лемоса. Він бажає якомога швидше зустрітися з вашими світлостями.

На цю звістку я замалим не вистрибнув з ліжка і лише останньої миті стримався, бо згадав, що на мені немає навіть мінімуму білизни.

— Ну, нарешті! — вимовив я з полегшенням. — Де він?

— Чекає на ваші світлості у вітальні.

— Гаразд, — сказала Інна і вибралася з ліжка, зовсім не соромлячись перед Ніколетою своєї наготи. — Скажи йому, що ми зараз вийдемо. Лише вдягнемось і трохи причепуримося. Хай зачекає ще кілька хвилин.

— Слухаю, мадам. — Служниця вклонилась і вийшла.

Тільки двері за нею зачинилися, я відкинув ковдру, сів і квапливо заходився вдягатися.

— Навіть не віриться, — схвильовано промовила Інна, натягуючи панчохи. Я помітив, що в неї тремтять руки. — Невже наші пригоди закінчилися?…

— Не думаю, — відповів я. — Гадаю, вони лише починаються. Але тепер принаймні ми будемо не самі.

Я хотів обмежитися суто домашнім вбранням — штанами, сорочкою та м’якими капцями. Однак Інна твердо вирішила з’явитися перед інквізитором у всій красі (ох, це жіноче кокетство!), отож і мені мимоволі довелося причепуритися; після деяких вагань я навіть причепив до пояса свого меча. В результаті, замість обіцяних Інною „кількох“ хвилин, інквізитор чекав нас не менше двадцяти. Коли ми нарешті вийшли зі спальні, він не сидів десь у кріслі, а нетерпляче міряв кроками вітальню.

Я зразу впізнав його з тих ментальних „картинок“, що їх показувала Інна ще на Ланс-Оелі, і вражено вигукнув:

— Регент!

Інна здивовано промовила: