Розділ 7 Нарада

Гнат посміхнувся, угледівши, як він іронічно примружився. У Станіслава в очах блиснули веселі іскорки.

— Ну, особисто я в нього вірю. Тебе щось бентежить, Гнате?

Гнат засміявся, потім стиха сказав:

— Як я зрозумів, рано чи пізно доведеться кидати великий волейбол?

— У тебе з’являться інші тренування, адже ти працюватимеш в оперативній групі, а там потрібна не лише розумна голова, а й сильне тіло.

— Значить, втрачати таки доведеться…

Томах кашлянув, замість нього відповів Богданов.

— Цей біль ниє в грудях майже в кожного з нас. Може, ти не знаєш, але Славко, наприклад, був майстром спорту з регбі, наш начальник відділу в двадцять п’ять років мав чорний пояс з дзюцу, керівник сектора Морозов — екс-чемпіон Землі із стрільби з пістолета. Продовжувати?

— Не треба, — буркнув Гнат. — Мені ж… — Він хотів сказати: “Мені від цього не легше”, — але передумав.

Вони стояли біля входу в таймфаг кілька хвилин, мовби не наважуючись розстатися. Затим Богданов мовчки потиснув усім руки, збираючись іти, і тут Томах сказав:

— Знаєте, у мене народилася дивна думка… Богданов зупинився на півкроці, обернувся.

— Дивна, їй-богу, думка… — провадив далі Томах. — Чи не зацікавилася нами, людством у цілому, організація типу нашого управління? Так би мовити, УАРС галактики? А то й усього космосу?

— Ого, оце масштаби! — усміхнувся Богданов. — Від чого ж нас, себто людство, треба рятувати?

— Ну, хіба мало… може, не рятувати, а провести профілактику чи, скажімо, лікування від байдужості. Хіба не з’являються у нас рецидиви цієї хвороби? Ще й досі?..

— Знову твоя сумнозвісна теорія байдужості! Коли-небудь тебе за неї добряче віддубасять теоретики-соціологи.

— Це не теорія, це факт, — образився Томах.

— Факт? — Богданов сумовито посміхнувся. — На жаль. Тут я з тобою згоден. Ну, до зв’язку.