Розділ 3 Формула

Гнат звів брови. У правому об’ємі відеопроектора він спостеріг знайомі риси “Дівчинки за столом” Жана Батіста Грьоза. Цей портрет він бачив у Станіслава Томаха вдома.

Аларіка помітила його подив.

— Тобі знайома ця композиція?

— Жан Батіст Грьоз, “Дівчинка за столом”.

— Правильно! — Аларіка була вражена його обізнаністю в мистецтві. — Хоч і не зовсім. Ми сумістили два прототипи; один — “Дівчинка за столом” Грьоза, другий — “Дівчинка з віялом” Ренуара. Я не знала, що ти знавець живопису дев’ятнадцятого сторіччя.

— Який там знавець… Ну, а як же в нашу освічену добу?

Аларіка збентежилась.

— Розумієш, з нашою добою все просто і все складно. Середній тип вибрати легше, тим більше що людство поступово наближається до єдиної раси, а от ідеал… Ну, про це ми поговоримо якось іншим разом. Мені пора.

Гнат підвівся.

— Тоді до зустрічі.

— До зустрічі, конструкторе. — Аларіка подала йому руку, хотіла ще щось сказати, але передумала.

Удома він десь із півгодини слухав новини космоцентру, які передавалися каналом всесвітнього інформбачення. Спробував викликати Томаха, але незворушний голос домашнього координатора сповістив, що Станіслав не з’являвся. Кіб-секретар відділу, куди насмілився подзвонити Гнат, лише натякнув, що інспектор Томах на завданні. Яке завдання, де його виконує Станіслав — секретар не знав або не мав права повідомляти.

Гнат знову засумував, тоді згадав пораду Травицького і вирішив, аби розвіяти легку меланхолію, відаідати один з улюблених куточків природи. Цього разу вибрав Центральний заповідник, розташований у північно-західній частині Середньоросійської височини, на водорозділі Волги і Західної Двіни. Відколи загинули батько й мати, уродженці цих місць, Гнат не бував тут.

Центрально-лісовий заповідник — царство ялин, беріз, липи, клена, в’яза і ясена. Ліси Підмосков’я здебільшого березові й соснові, заповідний же ліс напрочуд розмаїтий.

Вимкнувши пояс генграва, Гнат з тріском удерся в хащу горобини і жимолості й рушив навпростець через гнучкі кущі ліщини. Напившись із джерела, довго вибирався на знайому галявину, ледь був не забрів у болото, поросле, недозрілою ще журавлиною, а коли добувся-таки на галявину, оточену березами й вільхами, завмер з несподіванки. В центрі біло-рожевої від конюшини поляни, підім’явши під себе волоті іван-чаю та медунки, лежала рись і дивилася на людину прозоро-жовтими очима, зрідка ворушачи китичками вух.

Коли Гнат ступив крок уперед, рись підвелася, не зводячи погляду з людини. Так вони й стояли кілька хвилин, оцінюючи одне одного, як зненацька з протилежного боку галявини, з-за підліска блиснув тоненький голубий язичок. Рись, нявкнувши, підстрибнула, впала у траву й завмерла.

Занімівши від гніву, Гнат дивився, як з-за дерев вийшли на галявину двоє в зелених маскувальних костюмах і попрошкували до нього. Один був молодий, білявий, але темний од засмаги, сяяв усмішкою, хоч Гнат не назвав би її в цю хвилину ані доброю, ані веселою. Другий був набагато старший, теж смаглявий, в руках він тримав бінокль. Молодий на, ходу закидав за плече ремінь електрокарабіна.

— Взагалі-то, ходити одному тут небезпечно, — замість привітання зауважив молодий мисливець, підходячи й розглядаючи рись. — Мисливська зона. А чудовий екземпляр, Владе. — Він випростався. — Як ви сюди потрапили?

— Дозвольте подивитися ваш карабін, — також замість привітання ввічливо попросив Гнат.

Білявий здивовано глянув на супутника і з деяким ваганням подав карабін.