Розділ 3 Формула

Притягання у Геограді з восьмої години “ранку” до четвертої “дня” встановлювалося таким, як земне, — людський організм вимагав свою звичну порцію притягання, зате з четвертої починався час відпочинку, коли захоплююче почуття легкості додавало снаги й радості кожній людині. Гнат не раз бував на супутнику Землі, сам відчув це й давно зрозумів, чому ВКР — Вища Координаційна Рада Землі — не дає згоди на технізацію планети: вона була потрібна в основному як база відпочинку, а моральний бік справи тут відігравав головну роль.

Порожній циркулер (у Геограді, як і всюди на Місяці та Землі, любили ходити пішки, транспортом користувалися рідко, лише в тих випадках, коли хтось кудись поспішав) доставив Гната до Інституту відеопластики, невисокої будівлі, спорудженої в стилі “мангровий ліс”.

Автоінформатор сповістив йому місцезнаходження кімнати сто п’ять, де зараз перебувала Аларіка Консолата, і за кілька хвилин, пройшовши два коридори й нікого в них не зустрівши, Гнат стояв перед білим прямокутником дверей із зеленим колом номера й розмірковував — увійти зразу чи спершу подзвонити. Йому дуже захотілося піти звідси, перспектива непрошеного гостя була не вельми привабливою, та й власна вигадка з цією зустріччю перестала здаватися щасливою знахідкою. Поки він вагався, двері несподівано й нечутно відхилились, і йому мимоволі довелося увійти.

Здавалося, він вийшов на сніговий схил однієї із земних гір! Сліпуче блиснув язик льодовика під сонцем, біле снігове поле впиралось у темно-зелений гребінь хвойного лісу… Але не це зупинило Гната; просто перед ним на крижаному тлі льодовика чорнів отвір печери, у отворі плив зірчастий серпанок, і по цьому серпанку йшла жінка в сліпучо-білому платті… Це була Аларіка!..

Раптом панорама засніжених гір щезла, з’явилася обстановка модельної відеомайстерні, що оздобленням нагадувала конструкторську лабораторію: вмонтовані у стіни екрани проекторів думки, крісла, обвиті ажурними конструкціями, апаратні стойки, відеопроектори, підставки для голографічних скульптур, музичні прилади… Але не зник чорний, як вхід у пекло, отвір і жінка в білому платті, яка ступала по зорях… Вона дивилася на гостя суворо, немовби запитувала, чого він сюди з’явився.

Почувся тихий низький сміх.

Гнат озирнувся і побачив ще одну Аларіку, тільки одягнену інакше — в голубу кофтинку, таку ж спідницю з чорною торочкою.

Жінка знову тихо засміялася.

— Що, подобається? Гнат кивнув.

— Відеопласт?

— Атож. Робота одного з наших дипломантів конкурсу “Життя в космосі”, він чомусь вирішив узяти мене за прототип. Щоправда, він каже — робота незавершена… — Аларіка підійшла до пульта, провела рукою” над датчиком програм, і об’ємна відеокартина розбилася на вогненні скалки.

— До речі, як ти мене знайшов? Певне, через диспетчера, хоча не розумію, чому він дав мої координати сторонній людині.

Це “сторонній” боляче кольнуло Гната, і він навіть етупив до дверей, проте Аларіка його випередила:

— Проходь, коли завітав, сідай. Ще кілька хвилин, і ти б мене не застав. Що сталося?

Гнат сів навпроти, намагаючись не дивитися на спокійне вродливе обличчя жінки.

— Нічого. Просто закортіло тебе побачити. Якщо ти поспішаєш, то я, мабуть, піду.

Вона похитала головою, відверто розглядаючи його.

— Не поспішаю. Просто на сьогодні свою роботу закінчила.

Помовчали. Гнат перестав подумки лаяти себе, розглядав Аларіку.

— Ти неодружений? — нарешті поспитала вона, вдовольнившись розгляданням.