Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Кажуть, що то Мустафа Найєм першим виклав на своїй Фейсбук-сторінці пост «Всі на Майдан!». Не знаю. Не бачив. Я прочитав цей заклик у блозі Андрія Парубія в «Українській правді». Заїхав за батьками, і десь на початку десятої години вечора листопада 21 числа ми, полишивши автівку на паркувальному майданчику перед готелем «Україна», спускаємося вниз Інститутською.

Витягуючи шиї, із хвилюванням зазираємо за кам’яний парапет: чи багато зібралося народу? Сотні півтори-дві. «Мало! Мало!» – скавулить мама.

На Майдані переважно веселі студенти – бігають з блакитно-жовтими прапорами, стрибають, співають пісень, тичуть у вікна автомобілів, що їдуть Хрещатиком, саморобні плакати: «Україна – це Європа!» Дитсадок. Народні депутати від «Свободи» Кошулинський та Фаріон стоять трохи осторонь. «Це капець, – каже пані Ірина, коли я підходжу до них. – Янукович підписав собі смертний вирок. Якби він зараз погодився на асоціацію, а перед виборами випустив з тюрми Юлю, то точно став би президентом удруге. А тепер події будуть розвиватися несподівано! Аби люди вийшли!»

За півгодини людей стає трохи більше. Ось уже знайомі журналісти з камерами, артисти театру Франка (нещодавно закінчилася вистава). Прибуває Кличко з ескортом. У нього беруть інтерв’ю: «Що робити? Чи має опозиція план дій?» Він: «Зберігаємо спокій!» За ним приїздить Яценюк. Журналісти і люди на площі: «Що робити? Чи є в опозиції план дій?» Він: «Янукович підписав собі смертний вирок. Зберігаємо спокій». Що робити? Чи є план? Зберігаємо спокій!

Частина народу стихійно вирушає на Банкову. Усього людей до сотні.

Неподалік стоїть Корчинський. Я підходжу до нього.

– Цього разу без крові не обійдеться. Народ уже не той, що був у 2004-му, коли жодного ларка не спалили, жодному менту пику не натовкли.

– Та який там народ, Дмитре Олександровичу, – обурююся я, – вже майже десята година. Тобто п’ять годин минуло, як стало відомо, що вони відмовились від асоціації, а народу на Майдані декілька сотень. Народ спить.

– Будемо будити!

Близько одинадцятої народу на Майдані вже тисячі півтори. З’являється імпровізована сцена, в арці під центральною колоною встановлюють якусь звукову апаратуру, монтують генератор, тягнуть дроти. Хтось привозить першу діжку, хтось тягне дрова, розпалюють багаття. Хтось приносить великі термоси з чаєм, розкладні стільці, теплі ковдри. Невже почалося? Не віриться… Ще свіжі у пам’яті й податковий Майдан наприкінці 2010 року, й мовні протести. День, два, максимум тиждень, і запал зникає, вивітрюється, тоді приходять менти і зачищають. Ще кілька днів обурення, активності в соцмережах, а потім тиша, тиша, тиша. І найстрашніший гріх – зневіра.

– Інфантильність нації – ось той кармічний вузол, який нам належить розв’язати, – відомий політолог, чиє прізвище я не можу згадати, дає поруч інтерв’ю. – Ця інфантильність нам дісталася у спадок від Радянського Союзу. Мовляв, я нічого не вирішую, від мене нічого не залежить, а тому мені до всього байдуже. Це дуже вдала політтехнологія, що прекрасно діє на теренах колишнього СРСР. Головне її завдання посіяти в людях зневіру й апатію до будь-яких активних дій. Мовляв, жодному політику не можна вірити, всі навколо брехуни, шахраї і покидьки, у всіх навколо шкурні інтереси, а результати виборів усе одно сфальшують. Керує усім безладом Америка – епіцентр світового зла.

– Без політики! Без політичної символіки! Без партійних гасел! У нас мирний громадянський спротив! – Молодий активіст, підключивши мікрофон, вривається у суцільний навколишній гамір через динаміки звукопідсилюючої апаратури. – Той, хто намагається розгорнути політичні прапори, автоматично вважається провокатором! Товариство, зберігаємо спокій!

– Та який тут спокій, коли моїх дітей позбавляють майбутнього, лопатою заганяють у совок! І хто? Якісь бандюгани, червоні радянські директори і шахраї з Донецька? Та пішли вони подалі зі своїм Януковощем! – Чоловік, що допіру стояв спокійно, обурено смикає дружину за рукав. – Я залишаюся до ранку!

– Сергійчику, ти ж казав, тільки побудемо годинку і поїдемо додому!

– Ні, я лишаюся! Зараз подзвоню Олегові, Титарчуку, Макусі, хай теж приїздять!

– А при чому тут Янукович? – приєднується до бесіди підстаркуватий громадянин із нестриженими густими бровами у старомодному пальті й потертій пижиковій шапці. – То все Путін. Дав їм п’ятнадцять мільярдів кредиту, який вони собі у кишеню покладуть, – от вам і ціна України!

– Той, хто скаче, – той в Європу! Той, хто скаче, – той в Європу! – Студенти, взявшись за руки, зі сміхом водять хоровод серед натовпу. – Приєднуйтесь!

– Дякуємо, ми тут постоїмо.

– Збираємо підписи за відставку уряду! – Дві тіточки розгортають столик, викладають на нього розкреслені аркуші та ручки.

– Ага, зараз запишуся, а завтра до мене міліція додому прийде! – Така сама тітонька у в’язаному береті вступає з ними у полеміку.