Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Оклигавши, я піднімаюся ще трохи вгору і зупиняюся на розі Володимирської та Прорізної.

Чомусь згадується булгаковська «Біла гвардія». Саме той епізод, де на розі Мало-Провальної та Володимирської вулиць петлюрівці стріляли в Олексія Турбіна і він, поранений, тікав кудись дворами – майже як оце я тікаю від рудої, самовпевненої, коханої і ненависної водночас жінки. А вона сидить у ресторані за порожнім столиком і, примруживши відьомське око, дивиться на рештки вина у бокалі, де хилитаюся я – увесь розхристаний, захеканий, поранений її прицільними пострілами в серце. Історія протистояння триває. Тільки тепер убивають «бандерівця» та «націонал-фашиста». Луплять по морді навідліг, знищують розважливо, послідовно…

Загорається зелене світло, і я у натовпі рушаю на протилежний бік. Раптом щось вибухає перед очима й одночасно розривається в грудях. Світ пливе, ноги стають ватяними. Останнє, що я бачу, – гранітний парапет біля Золотих воріт.

Приходжу до тями вже в кареті швидкої.

– Тиск майже двісті. Укол магнезії терміново…

– Лікарю, що зі мною?

– Підозра на інфаркт. Раніше таке було?

– Ні, в перший раз.

– Лежіть спокійно.

Булгаков… До чого тут Булгаков? Ах так, «Біла гвардія», Олексій Турбін, Єлєна Прекрасна, Мишлаєвський, Миколка… Колись це було тут. «Петурра! Петурра!»

Ми з нею як Росія і Україна, як два світи, що одвічно стикаються у двобої на високих берегах Дніпра. Що люблять і часом жити не можуть одне без одного, що мають купу спільних дітей і навчалися в одному інституті. Але різні, як чоловік і жінка, як Азія і Європа, як радянська «будьоновка» і петлюрівський «шлик», як «Червона калина» і «Союз нєрушімий». І чим закінчиться це протистояння, одному Богу відомо, бо втрачено довіру, бо вичерпано ліміт аргументів, бо перейдено усі внутрішні кордони і війна стоїть коло дверей, за якими живуть семеро наших коханих діточок.

«Господи, проясни її розум! Відкрий їй очі!» – молюся я, лежачи на ношах, коли мені штиркають у руку голкою крапельниці з магнезією.

«Господи, проясни йому розум! Відкрий йому очі!» – підноситься її молитва з модного італійського ресторанчика.

Але небо закрите щільними низькими хмарами. Бог нас не чує.

Буде війна.

Рівно через тиждень після підписання контракту вона написала у себе на Фейсбук-сторінці: «Дівчата, поясніть мені дурі-дурацькій, чи може батько п’ятьох дітей бути „націонал-фашистом“ і виконувати в образі придурка в окулярах ідіотські українські пісеньки, перероблені з радянських хітів, з такою кількістю мату, що мені соромно в очі дітям дивитися, бо рано чи пізно їхні однолітки їм скажуть: ваш папа – придурок!»

І понеслося. За два дні кількість статей у пресі та на сторінках інтернет-видань на тему «Анжела Негорова назвала свого чоловіка придурком та „націонал-фашистом“» перевищила півтори сотні. Будь-який її пост, будь-яке висловлювання підхоплювали хвилі бульварних видань, перекручували, обсмоктували, перебріхували і видавали за правду. З’ясувалося, що в країні існує ціла індустрія з продукування брехні, й на неї нема управи. Люди ніби подуріли – вони смакують і споживають цю брехню, вони приділяють їй купу уваги і свого часу. Кількість коментарів і переглядів під статтями «Фашист Мухарський кинув дружину з п’ятьма дітьми» в рази перевищувала кількість переглядів про справді важливі суспільні теми, що стосувалися, приміром, торгових воєн з Росією чи готовності України до підписання європейської асоціації. Суспільство харчується лайном і гламуром, що, по суті, теж є лайном. Людям набагато цікавіше нюхати труси Світлани Лободи та Насті Каменських або залазити у штани Валерію Меладзе, ніж обговорювати якісь потрібні, суттєві проблеми, – для мене це було відкриттям.

На день я отримував десятки дзвінків з різних редакцій з пропозицією дати коментар з приводу заяв Анжели, проте, пам’ятаючи лихий досвід десятирічної давнини, коли ми втратили дитину через моє бажання винести родинний конфлікт в публічне поле, обрав тактику цілковитого мовчання. Думав, і Анжела схаменеться. Але вона, здавалося, осідлала свого коника і наче збожеволіла. Упивалася власним лихослів’ям, заробляючи статус «експерта з сімейних стосунків».

Цілі стада обурених та покинутих чоловіками кацапських баб паслися на її Фейсбук-сторінках, називаючи мене «жалкім уродом», «нікчьомним бєздарєм», «бєсталанним ніщєбродом», «провінціальним жіголо», «труслівим альфонсом». Вона ж знаходила час, щоб усім відповісти, гірко хитаючи головою, мовляв: «Отака хуйня, дівчата, коїться, підкажіть, що робити?» І вони підказували: «Та кидай його на хуй, цього рудого клоуна. Все у тебе попереду. Ти сильна, красива, незалежна. Ти – зірка, а він хто? Знайдеш собі чоловіка по статусу. Знаєш, скільки чоловіків мріють бути поруч із тобою? Вперед, до щастя!» – «Так-то воно так, – бідкалася вона, – але ж діти… Може, пробачити?» – «Та яке на хуй пробачити? Забивай його ногами! Ату його, ату! Подивися на себе і подивися на нього. Хіба він тобі пара? Ми взагалі ніяк не можемо зрозуміти, що ти в ньому знайшла? Довкруж стільки грошовитих, статусних самців, а ти обрала цього урода. Мочи його, Анжело!»

І вона мочила по повній.