Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

– Так!

– Анжело, якби ти сама не була артисткою, а була б, приміром, головним бухгалтером «Нафтогазу» чи директором фармацевтичної компанії «Дарниця», я ще міг би пробачити тобі нерозуміння різниці між артистом і персонажем. Ти зараз нагадуєш мою бабусю, яка, побачивши актора Леоніда Броньового у фільмі «Покровські ворота», щиро здивувалася: «Як, цього фашиста Мюллера ще не розстріляли?»

– Це не одне й те саме! Броньовий грає роль, написану сценаристом, і робить це за вказівками режисера. А ти сам вигадав цього персонажа й живиш його своєю енергією. Мені через твої пісеньки соромно людям в очі дивитися. Жодного виходу «в світ» не відбувається, аби мені не задали питання: «Ваш чоловік з глузду з’їхав?»

– Кого ти слухаєш? Олю Сумську чи свою манікюршу, друзів-гомосексуалістів чи телевізійних подруг, які елементарно тобі заздрять і тільки мріють про те, аби ти поповнила їхні ряди розлучених матерів-одиначок, усіх цих гламурних жаб з редакцій журналів «Віва», «Ліза» та інших бульварних сайтів? Плюнь на них. Побережи дітей. Довірся чоловікові, й усе буде добре. Я візьму на себе всю відповідальність…

– Я скоріше плюну на твого Ореста Лютого і на тебе самого. Не хочу, щоб моїм дітям їхні однолітки казали: «У тебе папа „націонал-фашист“ та придурок!»

– Анжело, що ти таке верзеш?

– Те, що чуєш! Мені з усіх боків кажуть, що тебе як не вб’ють, то посадять. За це ти візьмеш відповідальність? А я не хочу в тюрму передачі носити. Дружиною «дєкабріста» бути не підписувалася. Моїм дітям потрібний живий, нормальний, притомний батько. Так що обирай – або Орест Лютий, або повертаєшся додому і живемо нормально! Даю тобі останній шанс!

Не дочекавшись салату, я передав Анжелі три тисячі доларів за чинний місяць, розрахувався з офіціантом і пішов.

Тихий жовтневий вечір плив над Києвом. Гомінкі перехожі сунули назустріч, курили, розмовляли по телефону, цокотіли підборами, лишали по собі рухи, слова, запахи. Опале листя каштанів шурхотіло асфальтом, а я брів світ за очі, намагаючись розібратися із цілими сонмами думок, що зчиняли у моїй душі чорну віхолу, яка тисла на горло, розпирала голову.

Анжела завжди давала мені «шанс»! Щодо мене вона обрала суто зверхню позицію. Я – мать п’ятьох дітей, а значить, я апріорі в усьому права! А ти – батько п’ятьох дітей і мусиш зважати на те, як поводитися у суспільстві.

«Окрім того, я красива і розумна. Мене всі люблять. А ти – рудий, смішний і взагалі, напевне, жид!» – типу жартувала.

Якщо жінки думають, що чоловіку отак просто піти з дому, який будував своїми руками, піти від дітей і не мати змоги з ними бачитися, не чути їхнього сміху, не торкатися їхнього волосся, не зазирати їм в очі й не вкладати спати, то вони глибоко помиляються. Адже я не йшов до коханки, не кидав дружину через те, що почуття згасли, не збирався заводити нові стосунки. Я любив її, страждав без дітей, без наших вечорів, поїздок на дачу, без наших розваг і довгих нічних розмов. Моя самотність, особливо вечорами, у холостяцькій квартирі на Подолі була нестерпно гнітючою. Якби не собака, веселий і розумний Барчук, з яким ми взяли за звичку довго гуляти перед сном, не знаю, як би й переніс це все. Десятки разів рука тяглася до телефону і писала СМС: «Ти перемогла. Я готовий убити Ореста й повернутися», але жодного разу я так і не натиснув кнопку «відправити». Бо це значило – відмовився від самого себе, а отже, від повноцінного життя. Чоловікові вкрай необхідно відчувати, що він має «проект», а не просто коптить повітря, пливучи за течією.

Проте вона й чути не хоче про творчість. Називає це як не бажанням випендритися, то боротьбою з вітряками: «І кому потрібно оце твоє донкіхотство? Кому, на хрін, потрібна оця удавана жертовність?»

Ну як їй пояснити, що я не можу жити в країні, де президент – «єнакієвський гопнік». Що мені розповідати дітям і онукам, коли вони спитають: «Чого ж ви не боролися проти несправедливості, а тихо сиділи по своїх хатах і насолоджувалися добробутом, тоді як країна смерділа і розкладалася від злочинної влади?». Відповісти: «Щоб мати гроші, аби вас ростити»? Для них така відповідь не звучатиме переконливо, бо часова перспектива нівелює побутові й ситуативні питання, кристалізуючи саму суть часу: «або ти колаборант, або чиниш спротив». Мені завжди якось більше імпонував другий варіант. Але важко. Звертаю з Пушкінської на Прорізну і поволі піднімаюся угору. Давить у грудях.

«Тобі не належить те, що у тебе можуть відібрати», – якось посеред ночі я прокинувся від цієї думки. Довго ще ворочався у ліжку. А й справді, після людини лишаються тільки її вчинки, слова, її історія. Отак взяти, приміром, будь-кого й обірвати усі зв’язки і стосунки, матеріальні прив’язки – лишається людина голою-босою, з тим, що є у неї всередині. Тобто душа – це єдине, що дійсно належить людині. А ще – творчість. Усе інше можуть відібрати. Навіть дітей, як це зробила дружина. Ти – сам на сам. І нема за що заховатися, і нема за що вчепитися. Тому не шукайте собі скарбів на землі… От чому я досить легко пішов на підписання цього контракту. Вона хоче матеріальних зисків – будь ласка, я дам їй це. В обмін – тільки одне: вільно бачитися з дітьми. Проте вона хоче відібрати у мене Ореста. Вона знову зазіхає на те, що належить мені за вищим правом власності – творчим. На це я піти ніяк не можу.

Піднімаючись Прорізною вгору, важко дихаю.

«Вона не зрозуміла, що мій вчинок – це дар до її ніг. Це не слабкість і не крок відчаю. Це мій зважений вибір, ще одна спроба налагодити стосунки, хоча б заради дітей, про яких вона на словах так дбає, а насправді використовує як спосіб шантажу».

Анжела росла без батька і ніколи не знала, як поводитися з чоловіками, котрі періодично з’являлися в житті її матері. Інколи мені здавалося, що найприйнятнішою для неї формою існування людських осіб була модель, схожа на стосунки комах-богомолів, де самиця пожирає самця одразу після акту запліднення. Останнім часом жінки ніби подуріли, змагаючись між собою, хто вправніше і хитріше використає і зжере свого чоловіка. Взяти хоча б оцю дурепу Окунську – «взірець» для моєї дружини.

Серце страшенно калатає і якось «булькає» у грудях. Повітря не вистачає. Зупиняюся, спираюся рукою об стіну і деякий час стою, опустивши голову.

Ця жіноча порода почала активно розмножуватися з приходом у наше життя журнального глянцю, десь із середини 90-х років минулого століття. Справді-бо, важко жінці знайти собі до пари гарну особу протилежної статі – відбувається природний процес витіснення суто чоловічих рис жіночою природою з набором необхідних для виживання адаптивних якостей та більш здатною до компромісів. Раз обпеклася, другий…. І ось уже виникає установка – усі чоловіки сволочі! Ба навіть якщо поруч з тобою чоловік «нє сволоч», то вже апріорі, начитавшись жіночих глянцевих журналів, неодмінно «сволоч», тільки така, що ще не проявилася. Відсутність довіри між жінками й чоловіками – першопричина негараздів, що заполонили наше життя: нещасливих шлюбів, стосунків, особистих трагедій та психологічних травм у дітей, чиї батьки розлучилися. Але найстрашніше, що раз утративши довіру, поновити її майже неможливо, як неможливо вилікуватися від СНІДу чи гепатиту С. Що не роби, а вірус сидить і точить організм, вкорочуючи віку.