Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Поволі повертаюся до кімнати, беру телефон і надсилаю Анжелі СМС: «Бачив вас по телевізору на Віві. Не ображаюся. Роби, як знаєш. Коли я зможу побачитися з дітьми?»

За хвилину приходить відповідь: «Знаєш сам: утром деньгі – вєчєром дєті:::))) ВСЄ ДЄНЬГІ – ВСЄ ДЄТІ:::)))»

Пісня десята

Я єсть народ

Кажуть, снайпери зайняли позиції на дахах ще від шістнадцятого числа, коли у неділю на народному віче ухвалили рішення про «мирний наступ на Верховну Раду». Це підтвердили записані СБУ переговори, що їх вони вели на своїх частотах. Явний московський акцент, вживання характерних слів, не властивих для українського російськомовного лексикону, позивні «Сибіряк», «Вологда», «Чулім», «Бірюк» – усе свідчить про те, що це були саме російські спецпризначенці.

Вісімнадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого року о дев’ятій нуль-нуль український народ почав свій шлях на Голгофу.

На десяту ранку в парламенті було призначено засідання, де мали прийняти проект постанови про повернення до Конституції 2004 року, а також порушити питання про проведення позачергових президентських і парламентських виборів. Усього на Майдані зібралося від 30-ти до 50-ти тисяч осіб. Похід очолили сотники самооборони.

«Щити, палиці, амуніцію – не брати. Лишаємо тільки каски. Ми – мирна хода!» – закликали вони народ і бійців, які, полишивши габаритні обладунки, про всяк випадок ховали під куртки бити і металеві прути.

Піднявшись довгим схилом Інститутської, просочуючись крізь вузький отвір у барикаді та оминаючи її з боку Жовтневого палацу, людська ріка всупереч законам фізики лилася вгору до Верховної Ради, скандуючи: «Банду геть! Банду геть!».

Вулиці Садову, Липську та Шовковичну перекрили КамАЗи, за ними стояли щільні ряди беркутні. Єдиним доступним проходом до Верховної Ради був Кріпосний провулок, що виводив до рогу Будинку офіцерів. Там теж стояла вантажівка, за якою знаходилася загорожа для «мітингувальників від влади», переважну більшість яких складали тітки у в’язаних беретах і потворних шапках – народ охрестив «тітоньки-тітушки». Це були нещасні бюджетниці, працівниці жеків і державних установ, звезені автобусами з Київської області, що тримали у руках прапори Партії регіонів. Оточені пересувними металевими парканами та спецпризначенцями, вигляд мали забитий, нещасний, обдурений.

– Гей, худобо, – гукали до них демонстранти, – закінчуй мітингувати за гроші та приєднуйся до нас!

Від тих слів тітки опускали голови і відверталися. Тоді, визираючи з-за спин ментів, у словесний ґерць вступали керівники стада:

– Майданутиє уроди! За бакси продалісь Амєрікє. Вот вас Амєріка і поімєєт во все мєста бєз мила. Ми то хоть за Русь-матушку, а ви за кого? За пидарасов Європєйскіх да за гєй-паради?

Демонстранти сміялися від душі: мовляв, «що з шарікових узяти? Гавкають, як хазяїн навчив, та й годі». Типові аргументи недолугої путінської пропаганди не викликали нічого, крім сміху.

– Кремлівські зомбі, – чулося у відповідь, – Тайожний союз, ватнік і лєсоповал – от ваше майбуття!

– А ваше майбуття – в жопу єбаться да нєграм хуй сосать! Всьо равно бєз Росії нє прожівьотє! Сдохнєтє тут, у своєй Усраінє, бандеровци, фашисти!

– Та краще бути бандерівцем у вільній країні, аніж безмовною худобою під каблуком у Путіна.

– Сало уронілі. Хєроям сала! Усрітєсь, укросвіньї!

– Не подобається Україна – чємодан, вокзал, Расія!

– Я на своєй зємлє. На Русі вєлікой і хуй отсюда уйду! А ви піздуйтє в свою Галіцию і там єбітєсь в жопу!