Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

– Укладиваю дєтєй спать…

– А потом?

– Смотря по обстоятєльствам… (Сміх у залі.)

– Может, і мєня уложітє?

– Так, Іван, заканчівай, у нєйо муж «націонал-фашист». Єшьо спаліт тєбя коктейлєм…

– Я под Богом хожу, і слугі дьявола бєгут от мєня, как от ладана. Так как насчьот провєсті вєчєр вмєстє?

– Ех, Іван, я думала, ви прімєрний сєм’янін…

– В Росії – да, но украінскіє дєвушкі – ето что-то!

– Званітє, пагаварім…

Так, ми дійсно по різні боки барикад. І знов в очах чорні цятки і спирає дихання. Хоч як я себе не готую до провокацій і наклепів Анжели, але вони завжди захоплюють мене зненацька. Певне, до цього важко звикнути, і моє серце щоразу не витримує, починає битися і тріпотіти, як переляканий голуб, до горла підступає клубок, а перед очима все пливе. Тримай удар, друже!

Хапаючись за стіни, відповзаю у бік кухні. Вірний собака, відчуваючи, що мені погано, крутиться поруч і тихо скавулить.

Заковтую нітрогліцерин, потім кладу під язик таблетку валідолу і, притулившись лобом до холодного вікна, часто дихаючи, дивлюсь у порожній нічний двір, опершись руками на підвіконня.

– А сєйчас ми пріглашаєм на сцену артістов студії «Квартал девяносто пять»! – чути з кімнати голос Урганта, і на сцену вибігає весела ватага жартівників.

Жартують про Тимошенко, наче вона не сидить у тюрмі, про забутого Ющенка і Льоню-космоса, жартують про революцію, про мітингарів, про побитих студентів і «Правий сектор», трохи жартують про Януковича та Азарова. Жартують про хохлів, і зал регоче. Вгодовані пики, накачані силіконом цицьки, зачіски, вечірні плаття. Гламурні тітки, поцоваті чоловіки у приталених костюмах, якісь підараси, депутати від Партії регіонів, бульварні журналісти, модні дизайнери, співачка Камалія із Захуром, чомусь Альона Апіна, Газманов і Кобзон, гурт «ВіаГра» у шістдесят другому складі, моя дружина (діти кудись поділися) поруч із гімнасткою Лілею Подкопаєвою, грядка гламурних футболістів, рестораторів, репер Серьога, редакція журналу «Віва», Ян Табачник з дружиною, Потап із Настею Каменських, ведучі телеканалу «Інтер», якісь незнайомі харі, – і всі регочуть і веселяться, ніби в країні нічого не відбувається! Ніби не вбивають людей, ніби не здіймаються у повітря стовпи диму, ніби не трусить усю країну, як у лихоманці.

Варто тільки вийти за периметр Майдану, і бачиш, що мільйонам до того Майдану справді абсолютно байдуже. Люди поспішають у своїх справах, автомобілісти лаються: мовляв, «скільки ще буде перекритий центр міста?» Ресторани переповнені, народ пре на російських зірок типу Ваєнги, Стаса Михайлова та Григорія Лєпса, звідусіль лунає російська попса, телеефіри заповнені російськими серіалами та дебілізуючими розважальними шоу. Суцільний КВН усе перетворює на жарти, піддає цинічній обструкції, нівелює будь-яку спробу перейти до розмов на життєво важливі теми.

«Зрештою, ти ж займаєшся тим самим? – ставиш і собі запитання. – Блазень. Клоун. Циркач. Штукар. Зрештою, жалкій артістішко. Що ти про себе подумав? Що ти комусь потрібен? Що комусь потрібні оці твої дурнуваті пісеньки? Та яке право ти маєш когось засуджувати і комусь щось казати? Отак здохнеш сам у своїй холостяцькій квартирі, й усі зітхнуть з полегшенням, окрім лише батьків, брата і, можливо, старшої доньки. Скажуть: „Так йому і треба!“». Маю чимало недругів, які бажають мені смерті.

Але я не влаштую вам подібного подарунка!

«Ні, я не умру! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!»

Ліки починають діяти… Серце відпускає, в очах розвиднюється. Згадую Лесю Українку. Ось кому з туберкульозом кісток жилося не найліпше, ніж мені. Але ж боролася, але ж жила! Я відриваю лоба від скла й оглядаюся навкруги.

Які у мене чудові діти! Андрійко, Орися й Іванчик! Які вони красиві були сьогодні в телевізорі. Як давно я їх не бачив! Як скучив за ними…