Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

Літа того ж таки 2012 року, коли вищезгаданий вірш набув в Інтернеті форми популярного «мему», а наш перший музичний альбом «Лагідна українізація» саме готувався до виходу, доля занесла мене до Лос-Анджелеса.

Минулої зими середня дочка моєї дружини (дійсно дуже талановита дівчинка) стала переможницею одного телевізійного талант-шоу і виграла приз у вигляді сертифіката на навчання в акторській школі Лі Страсберга. Під час проекту вона настільки вразила своїми здібностями одну дуже відому російську акторку, яка була членом журі, (назвемо її Примадонна), що та наполягла, аби Саша під час навчання зупинилася у неї в Беверлі-Гілз. Ми ж з мамою приїхали до доньки, винайнявши на місяць невеличкий будиночок у Вест Холівуд.

Пам’ятаю, того вечора сиділи на величезному пірсі Санта-Моніки, у популярній американській забігайлівці «Bubba-Gamp», і Pacific Ocean в буквальному сенсі цих слів плескався у нас під ногами. Годинник над стійкою, де видавали замовлення, показував майже десяту вечора. За столом нас було четверо: я, Анжела, Саша і Примадонна. Під столом стояло дві порожні пляшки від надзвичайно легкого каліфорнійського совіньйону, а третя пляшка, наполовину випита, стояла на столі.

Саша, дівчинка-підліток п’ятнадцяти з половиною років, зрозуміло, не пила через свій вік, втупившись у новенький айфон. Дружина не пила, бо так перебрала відучора, що сьогодні на алкоголь дивитися не могла – цілий вечір удавала перед Примадонною нев’їбічно-аристократичну «гранд-даму», час від часу занурюючи у бокал трохи облуплений від каліфорнійського сонця ніс. Примадонна ж, поведена на дієтах і сокотерапії, пила зовсім мало.

На початку зустрічі вона абсолютно чітко заявила: «Ніяких гламурних ресторанів, бо то все – розвод для лохів і даремно викинуті гроші! Сядемо по-простому, як це роблять усі нормальні люди, візьмемо вино, салати та якийсь сіа-фуд. Посидимо, потеревенимо. А тоді поїдемо на Малхоланд Драйв, я покажу вам вид нічного Лос-Анджелеса».

Коли ж Саша зауважила, що вона спеціально для сьогоднішнього вечора вдягла давно омріяну сукню, як у Міли Куніс, Примадонна цілком у дусі Мері Поппінс сухо і владно відрізала: «Дитинко, будь простішою. Аристократизм – у простоті й природності, а не в дешевих понтах!» При цих словах ми з дружиною багатозначно перезирнулися за спиною в актриси: мовляв, класика, бля! Вищий пілотаж!

Зрештою, навіть найбагатші американці дозволяють собі час від часу зливатися з народом. Я був вражений, коли майже відразу по приїзді, катаючись роверами вздовж океану, ми лобом до лоба зіштовхнулися зі Шварценеггером, що їхав назустріч. «Хелоу, містер Шварценеггер!!!» – аж заверещала, махаючи йому навздогін рукою, Саша. «Хелоу…» – помахав їй у відповідь Арні.

Потім ми бачили Сандру Баллок, яка швендяла магазинами на 5-й авеню, в еко-супермаркеті стояли в одній черзі на касу із цим, як його… Метью Деймоном (він купував якісь корінці типу селери), а потім ця, як її… ну ця, вже підстаркувата… на Сан-сет бульварі біля кінотеатру, де «Оскарів» вручають, ця, красива така в «Однажди в Амєрікє» знімалася, балерину там грала, яку потім Де Ніро в автівці зґвалтував… Та ну, забув прізвище!

Ось уже другу годину ми досиджуємо на пірсі. Поговорили, здається, про все на світі: про зірок, яких бачили, про навчання Саші, про наші враження від відвідин Лас-Вегаса і Гранд-Каньйона, про шоу цирку Дю Солей, про геополітичну ситуацію в світі, про сучасні проблеми путінської Росії, про бандитську Україну (прийде час, коли народ цю жлобську владу винесе на вилах). Але коли після другої пляшки дами заговорили про погоду в Каліфорнії та пластичну хірургію, я пішов подзюрити, а на зворотному шляху захопив ще пляшечку й увірвався у жіноче товариство з цілком актуальним, як на мене, питанням:

– Як ви ставитесь до підарасів?

Настрій мав пречудовий, а демократична навколишня атмосфера лише сприяла загальній розкутості!

Анжела закотила очі, відкопилила губу і, зневажливо пирхнувши: «Допився, скотина», теж відвалила у бік клозетів. Саша так була заглиблена у свій новий гаджет, що навіть не підняла голови. Примадонна трохи насторожилася, повела бровою і, ухопивши зі столу серветку, спершу зробила вигляд, що ретельно витирає чимось забруднену долоню, а потім обережно спитала:

– В якому сенсі?

– Я маю на увазі, чи відчуваєте ви у своєму професійному чи особистому житті вплив гей-спільноти? До речі, ви бачили виставку Модерн Арт оф LA ін зе Хаммер мюзеум, чиєю рекламою завішене усе місто?

– Ні, я ще там не була…

– А ми вчора були. При самісінькому вході стоїть скульптура, зварена з якоїсь арматури, де цілуються два чувака. Прямо як у Мухіної «Рабочій і калхозніца», тільки замість «калхозніци» – ще один «рабочій». Але це дурня… Цікаво дізнатися ваше ставлення до фільму «Горбата гора», де спаплюжено всі сакральні символи білої Америки. Де два ковбої у святих для кожного американського консерватора місцях – горах Монтани, – попиваючи віскі й випасаючи овець, між іншим трахають одне одного у дупу. На мою думку, це є приклад найвищої десакралізації міфів, яку я бачив за все своє життя.

Ви уявіть собі, приміром, ситуацію, коли б, м-м-м, у Росії зняли фільм про двох бійців радянської армії, які, укриваючись однією шинелькою в окопах Сталінграда, раптом розуміють, що створені один для одного. Перший контакт стається прямо під час запеклого бою. Один з бійців, прикриваючи іншого від осколків міни, падає йому на спину, затягує у воронку і, не в змозі більше стримувати пристрасть, їбе того в жопу під шквальним вогнем ворога. І це тоді, коли уся рота здійснює героїчний прорив до складів колишнього тракторного заводу! Звісно, за такі витівки у військовий час та за військовими законами їм загрожує розстріл на місці.

Але смертельна небезпека загострює відчуття, і наші герої у коротких перервах між боями, сховавшись подалі від гострого ока польових командирів, їбуться, що ті кролі, не зважаючи на численні поранення і контузії. Роблять це у підвалах Сталінграда, на Мамаєвому кургані, в усіх святих для радянських воїнів місцях, причому роблять це так хвацько і затято, що численні бойові нагороди торохкотять на грудях, як дзвони Троїце-Сергієвої лаври у Великодній день.

Отак, їбучись і на Курській дузі, і в дрімучих лісах під Ковелем, і під час форсування Вісли та Одеру, доходять до самого Берліна.

В момент встановлення Єгоровим та Кантарією (вони, до речі, теж їбуться в жопу, про це у фільмі є недвозначний натяк) червоного прапора над Рейхстагом наші герої здійснюють ритуальний акт кохання під напівзруйнованою трибуною колишнього німецького парламенту. Причому німці, взяті у полон, деморалізовані й роззброєні, спостерігаючи за цією сценою, розмазують по запилюжених обличчях гіркі сльози запізнього прозріння: «Якщо ці руські так уміють любити один одного, то цю націю точно ніхто і ніколи не здолає!»