Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

– Ноу, Юкрейн із нот Раша. Юкрейн із Юкрейн. Діфренд кантри…

1996 рік. Початок серпня. Ми з групою українських артистів перетинаємо автобусом британський кордон. Поспішаємо на Единбурзький театральний фестиваль. Це мій перший серйозний виїзд за кордон. Не беручи до уваги поїздок до Польщі, Угорщини, Болгарії, не враховуючи Росію та прибалтійські країни. Перше зіткнення зі справжньою євроатлантичною цивілізацією.

З усіх сил я намагаюся пояснити британському прикордоннику, що Україна – то не Росія. Але аргументів не вистачає. Для них увесь простір колишнього Радянського Союзу – то Раша. Треба терміново міняти ситуацію, але як? Чим апелювати до свідомості світу? Вареники, борщ, сало, шаровари, Чорнобиль, Бубка, Блохін… Ото, мабуть, і все. На цьому більш-менш конвертовані символи моєї країни вичерпуються. На згадку про Юкрейн пересічний європеєць (я не беру до уваги колег з колишнього соцтабору) реагував зазвичай типово – зморщить носа і лоба, цокне язиком і відразу запитає: «де це?». Потім згадає щось про мафію, козаків і балалайку.

– Ноу, балалайка із рашен інструмент, – спробуєте заперечити ви, але знову наражаєтеся на небезпеку почути:

– Юкрейн, Раша, Казахстан із Совієт Юніон. Калінка-малінка, калінка моя…

Це геополітична і культурологічна катастрофа. Нас нема! Сейшельські острови, Мадагаскар, Шрі-Ланка і навіть Зімбабве – є! А нас, п’ятдесятимільйонної держави в центрі Європи, – нема. Ми існуємо, ніби якась невизначена, небезпечна сіра територія, населена варварами, що жеруть сиру свинину під назвою «сало», танцюють гопака і живуть на отруєному радіацією просторі. А ще смердять…

Понад дві доби в автобусі не минають дарма. Зужитий алкоголь, викурені цигарки, краківська ковбаса з часником, польський індичий паштет «Люксусовий» та інші пострадянські смаколики в умовах замкненого простору призвели до специфічної біохімічної реакції у чоловічих організмах, супроводжуваної характерними міазмами. Запах поту, несвіжих шкарпеток, перегару та часнику змішався з неякісними парфумами, якими ті запахи ми намагалися притлумити, утворивши ні з чим не зрівняне амбре людоподібних істот, що звуться українські артисти. Конкретним гівном, до прикладу, смердить народний артист України Сидір Пилипович Лісневич. «Я, вибачте, у дальніх переїздах ніколи не можу нормально сходити в туалет, – змовницьким тоном сповіщає він подробиці своєї фізіології. – Запор-с!». То, певне, гівно випаровується крізь пори. На другий день подорожі реально почали смердіти і наші жінки. Проте, якщо дозволите, опущу подробиці жіночої фізіології в умовах дальніх автобусних переїздів.

Я бачу, як блискучі, пихаті та зверхні британські прикордонники демонстративно вернуть носи, беручи до рук наші, ще радянські, закордонні паспорти. Автобуси, що допіру стояли на прикордонному пункті, пропускають без затримки, і тільки нас змушують витягти усі лахи: напіврозпаковані сумки, з яких стирчать рушники, спортивні куртки, недоїдені бутерброди та недопита вода, весь реквізит і технічне автобусне причандалля. Ми стоїмо біля свого нехитрого манаття, як голі євреї, готові до загрузки в газові камери, під нищівними і зневажливими поглядами французів, бельгійців, голландців, ба навіть литовців, яких пропускають через кордон без подібних принизливих «оглядин». У такій ситуації можливі два основні варіанти внутрішнього монологу:

Варіант перший: «Прокляті фашисти! Не забуду, не пробачу! На хуй мені здався ваш йобаний закордон. Мені, сука, і в Росії, Україні, Білорусі (необхідне підкреслити) пиздато живеться. І не потрібні мені ваші статки, не потрібні ваші технології та рівень життя. Он діди жили без комп’ютерів і телебачення, і нічо… Перемогли фашистську Німеччину! І прекрасно себе почували. І Гагаріна у космос запустили, і бомбу водневу підірвали, бля на хуй! А ще союзниками звалися під час війни! Та на хуй таких союзників. А оці ваші „Макдональдси“ і кока-колу запхайте собі у сраку. Наші пиріжки по чотири копійки з лівером і вода з сиропом за три копійки – нічим не гірші. Проте яка країна була! Весь світ нас поважав і боявся. А наші „Жигулі“ – взагалі найкраща машина у світі. Проста, надійна. І люди у нас кращі – прості, хлібосольні. І взагалі, ви реально загниваєте! Підарасів у вас більше, ніж нормальних людей. Пиздець вам незабаром!»

Варіант другий: «Соромно! До болю соромно! Все, про що казали, все, чого навчали, все, до чого вели, – виявилося тотальною брехнею і фікцією. Нема комунізму, нема світлого майбутнього, нема партії, а значить нема ума, честі й совісті нашої епохи. А скільки жертв покладено, скільки доль спотворено, скільки дітей не народжено. Проклятий комунізм, проклятий Радянський Союз, для якого людина – ніщо. Гвинтик, піщинка, порох. От і стоїмо обмануті, занедбані, доведені до скотського стану, ніби якась худоба, ніби люди другого сорту. І дивиться на нас цивілізований світ з вікон своїх автобусів, як римляни дивилися на варварів з дикої, войовничої орди. Треба братися до роботи. Час надолужувати втрачене. Ставати людьми. Треба вчити мови, треба заново відкривати для себе світ. Треба відкриватися світу і вміти аплодувати своїм героям. Пишатися ними, підносити на постамент. Дай, Боже, сил вилюднітися і зайняти своє гідне місце у сузір’ї вільних європейських націй. Дай Боже!»

Кожен обирає собі варіант за смаком.

Згодом з’ясувалося, що в нашій трупі, яка складалася з двадцяти трьох людей (включаючи двох водіїв), варіант перший обрали відсотків вісімдесят і лише двадцять (включаючи і вашого покірного слугу) обрали другий варіант. І це, зауважте, серед досить просунутої, начитаної та культурної інтелігенції. А що вже казати про простий робочий народ?

Дорогою ми з моєю подругою, актрисою Катериною Кочубей, модеруємо діалог, в якому вона за Україну, а я виступаю її опонентом.

– Ай ем нот Раша, ай єм Юкрейн, – починає вона.

– А що то значить Юкрейн? Чим ти відрізняєшся від Раші? Доведи.

– Ну, по-перше, мова!

– Добре, о’кей, хоча щось я не чув, аби у вашій столиці розмовляли українською. Всі ключові політики, всі публічні особи спілкуються російською. Але нехай буде. Проте аргумент непевний. Це як в Уельсі валлійська чи у Шотландії скотська (від «скот» – шотландець, вибачайте за немилозвучність) – локальна, публічно мало вживана балачка здебільшого мешканців сільської місцевості. Далі.

– Окрема від російської історія. Козаччина, вільна народна демократія, Києво-Могилянська академія, окремий від російського патріархат, козацьке бароко…

– Запозичений стиль… За великим рахунком, в архітектурі маєте одне автентичне ноу-хау – хату-мазанку.

– Зажди, а великі конструктивісти радянської доби, а Львів?