Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Але всього… всього, що трапилося потім, я так і не збагну.

— Щасливої дороги, — кажу. — Дивіться уважно, не пропустіть стрілку: її треба перевести праворуч. Інакше повернетесь назад.

Син Перепілки корчить гримаси своєму відбитку в скляному колесі. Його сестра вже сидить на дрезині, на колінах у матері. Диким доведеться потіснитись: на дрезині обмаль місця.

— Лано, — каже Мавр і кладе мені руку на плече. — Не роби дурниць. Їдьмо з нами.

— Я тобі вже казала, — накриваю його долоню своєю. — Мені треба залишитись. Необхідно.

— Чому ти не хочеш їхати? — запитує хлопчик.

— Я неодмінно приїду. Але пізніше.

Більше ніхто не наважується мене вмовляти. Пояснюю Ліфтеру, як поводитися з кульковими слимаками. Лесь підсаджує самок до самців, Алекс підливає важку рідину в скляне колесо, Ліфтер опускає важіль, дрезина рушає з місця і за мить зникає в темряві тунелю. Я залишаюся сама.

Дзюрчить вода під рейками. Чистий струмок, у якому я колись — мимоволі — купалась.

Важкі двері. Темний коридор. Іду, слухаючи звук своїх кроків. Піднімаюся сходами. Тихе гудіння, рівна вібрація стін.

Завод працює. У рубці мерехтять екрани. Йде відвантаження енергії. Чиєї?

У темному тунелі стоїть порожній вагон канатної дороги. Залізний трос обвиснув: канатка вже не працює.

І ніхто не може пояснити, що все-таки трапилося з Заводом і чим він став тепер.

Ніхто, крім однієї людини.

Виходжу з рубки. Довго петляю переходами, доки нарешті не звертаю в той єдиний тунель, що веде з будинку, — до мембрани.

На місці розпилювача — кругла сіра пляма, ніби купа попелу. В самому центрі лежить шматок граніту — великий камінь, який колись був розплавленою лавою. Кілька тижнів тому, коли камінь ще лежав на схилі пагорба, у нього вдарила блискавка. Розколола на дві частини.

Опускаюсь поруч.

— Що ти там говорив про серце?

Мовчання. Доторк граніту холодить щоку.

«Серце— завод дикої енергії… Найбільш дикої на світі… Ти знаєш, що це таке — бути Серцем Заводу?»