Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Поверхня мембрани ледь здригається. Мерехтять іскри, як на паморозному склі. Стає дуже шкода себе. Я зупиняюсь на самій крайці розпилювача.

— Не смій! — кричить Хазяїн. У його голосі значно більший страх, ніж хвилину тому.

Я ковтаю клубок у горлі. Моє завдання — кинути на мембрану одразу багато енергії. Щоб розпилювач подавився. Хазяїн казав, що чим більше енергії в людині, тим більше проходить часу до того моменту, як вона розпилиться остаточно…

— Лано!!

Я ступаю на павутинку.

Вона здається дуже жорсткою. Майже не прогинається під ногами. Від того місця, де я стою, по білому мерехтінню пробігають яскраво-зелені хвилі — як літня трава з-під густого снігу. За мить мембрана вся зелена. Я хочу зробити ще крок…

І не можу. Підошви прилипли до павутинки. Я наче муха на липкій стрічці, а мембрана починає тремтіти, і її ритм пробирає до кісток.

Ось що таке — чужий ритм.

Я вириваюсь, намагаюсь відірвати ступні й утекти. Мембрана не пускає. У паніці, прагнучи визволитись, потрапляю до неї в резонанс, смикаюсь, підкоряючись чужому ритму, це схоже на конвульсії. От що відчувають жертви Заводу…

Але я — не жертва.

— Не жер-тва! — вигукую, налаштовуючи свій, нехай примітивний, ритм. — Не жер-тва!

Мій ритм на мить вириває мене з-під влади мембрани.

— Ди-ка! Ди-ка! Ди-ка е-нер-гі-я!

Ухитряюсь відірвати одну ступню, по зеленій поверхні розпилювача розходяться червоні хвилі. Напівосліпши від болю й страху, намагаюсь намацати свій ритм, який проломив би страшний ритм мембрани, і нічого кращого не спадає на думку, ніж старий, давно забутий танок пікселя під час енергетичного шоу.

— Чер-си-чо-біл! Жов-чер-жов!

М’язова пам’ять приходить на допомогу. Пам’ять рухів. Ритм пікселя змінюється танком на барабанах, ритмом Оберега й Аркана, ритмом вуличного походу. Із-під моїх ніг розходяться колами червоні смуги, як хвилі від кинутого в озеро каменя.

— Жи-ти сво-їм рит-мом!

Я нічого довкола не бачу. Я не бачу Хазяїна. Не бачу своїх друзів. Перед очима — зелень мембрани і червоні хвилі, які стають із кожною секундою все яскравіші. Утримати ритм! Утримати!

Мембрана різко прогинається. Просто переді мною приземляється Лесь. Обертається до мене. Розкидає руки; не одразу розумію, що він робить. А він грає на барабанній установці — уявній.

Він метається, не відриваючи підошов від мембрани, він б’є по повітрю уявними барабанними паличками. Не лунає ні звуку, але ж Лесь — глухонімий. Він сам — ритм.