Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Червоні смуги все яскравіші. Кривавий відблиск лежить на обличчях Мавра й Алекса, коли вони слідом за Лесем ступають на мембрану. За ними стрибає Ліфтер. Ми разом танцюємо під нечутну Лесеву музику.

Зламати чужий ритм! Утримати свій! Коли сите зелене світло остаточно заміниться червоним, ми переможемо!

Завод вібрує.

Він живе — від останньої цеглинки в стіні і до кожної ниточки розпилювача. Тремтить кожною трубою, кожною пружиною, кожною жилкою товстого дроту. Завод, важка туша, що вгніздилася серед гір, фабрика життя й смерті, трансформатор талановитого в посереднє, — важкий і дужий. Тисяча блискавок лупили в його громовідводи, але, навіть покручені та закопчені, залізні шпилі так само протикають небо. Тисячі молодих і сильних людей боролися з розпилювачем, але, він долав і пожирав їх, перетворюючи дику енергію в синтетичну.

То чим ти краща, Лано?

Не знаю, звідки прийшла думка.

Червоні хвилі на розпилювачі тануть, їх поглинає сита, неможливо яскрава зелень. Повне завантаження, поглинач працює, генератор заряджається, процес іде в штатному режимі…

Ноги прилипли — не відірвати. Мембрана тремтить, хвилі цієї дрожі прокочуються по моєму тілу, і я відчуваю, як розпадаюся зсередини.

Склала про себе надто високу думку?

Навколо, ніби в уповільненій зйомці, танцюють Алекс і Мавр, б’є в невидимі барабани Лесь, але на обличчі в нього розпач. «Пощади їх…» А я не пощадила! Червонуваті розводи на мембрані розчиняються, перевантаження спадає…

Із темного тунелю так само повільно, ніби в товщі води, вилітають один за одним молоді вовченята на чолі з довгоногим сином Мисливиці. І кидаються — як у чорторий — на мембрану.

З-під їхніх ніг біжать червоні розводи. Вовченята молоді. У них енергії — на все довге життя.

Я хочу крикнути: що ви робите?! Але голосу немає. Мовчки дивлюсь, як борються вовченята. Їхні підошви липнуть до мембрани, рішучість змінюється розгубленістю, а тоді страхом…

Чим ти краща, Лано? — шепочуть старі стіни. Склала про себе надто високу думку, підтверджують ґрати на стелі. Там, за ґратами, потужна витяжка — поривом вітру віднесе попіл… Вона вирішила змінити світ, хихикає мембрана.

Я готова впасти. Лесь стоїть навколішках, тремтить, як желе, у такт розпилювачу. Хтось із вовченят уже лежить… Я ж просила, наказувала їм залишатися надворі!

Ноги підкошуються. Роз-пи-люй-ся! Роз-пи-люй-ся! Я звалююсь на мембрану, торкаюсь її колінами, долонями, стегном; сила чужого ритму проникає в мене, як вода крізь пробоїни. Проблиски червоного на зеленому тануть, змінюючись рясною соковитою зеленню…

— Підводься.

Я піднімаю голову. Хазяїн Заводу. Поруч. На мембрані.

— Підводься!

Його рука захоплює моє зап’ястя. Він ривком піднімає мене на ноги. Його теж б’є чужим ритмом. Він теж пручається. З-під ніг у нас розходяться, розпливаючись по мембрані, червоні хвилі. Красиво перетинаються, створюючи решітку.