Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Антиритм мертвий.

Спалахи блискавок зливаються в один довгий, яскравий, безкінечний сполох. Гримлять небесні змійовики, пересипаючи каміння й сухий горох. І, вторячи їм, усередині заводу щось вибухає. Високо над дахом злітають іскри. Тремтять і тріскаються бетонні стіни. А дощ ллє, заливаючи пожежу, по схилах пагорба несуться не струмочки — потоки, підмивають коріння, перевертають каміння…

Небо вислизає з моїх рук — визволяється. Воно не терпить тривалої влади над собою — нічиєї.

Пахне свіжістю. Легкий, гострий запах. Приємно дихати. І чутно вітер.

Ворота заводу розчинено навстіж. Жовтий дим віднесло вітром, змило дощем. Перед воротами лежать, безладно розкинувшись, слуги заводу — залізні автомати. Мертві, нерухомі. По них стрибають, потріскуючи, залишкові розряди.

Лише тоді я опускаю руки.

Я вимокла до нитки. Вода збігає по волоссю. Калюжа на деці барабана; я обертаюсь…

Пліч-о-пліч стоять мої дикі й молоді вовки з трьох родів. Дивляться на мене. Але скільки не вдивляюся в схили пагорба за їхніми спинами, там нікого. Туман розвіявся. Не знаю, чого в мені більше: радості чи відчуття втрати?

Переводжу погляд на обличчя живих. І одразу розумію: вони не бачили. Усе, що їм відкрилось, — моє раптове перетворення, блискавки в моїх руках. Згадую слова Голованя: ти переломила долю. Перемагає той, хто зробить неможливе.

— Цар-мамо, — із забобонним жахом бурмоче хлопець, схожий на Мисливицю, — ти повеліваєш громами.

Алекс облизує й без того вологі губи. Мавр переглядається з Ліфтером. Лесь дивиться, як дитина, круглими очима. Я усміхаюсь.

— Це все? — тонко запитує дівчина-підліток, зовсім молоденька, років шістнадцяти. — Завод… зламався? Згорів?

Хотілося б вірити… Але я знаю, що це не так.

— Уперед, — кажу я. — Усе тільки починається.

Це кругла зала. Мені здається, я вже була тут. А може, бачила це місце у сні.

У залу ведуть два тунелі, один навпроти іншого. Перший — транспортер, звідти прибувають жертви на розпилювач. Другий — вузький хід, завалений непотребом, я дивом відшукала його серед задушливих лабіринтів, затягнутих жовтим туманом. Але відшукала.

Майже всю залу займає сріблиста кругла мембрана — вона трохи піднімається над бетонною підлогою. Тонка і на вигляд дуже вразлива, здається витканою з павутиння. Зовсім не страшне місце. Певно, ті, кого привозить сюди канатка, ступали на неї безпечно, розмовляючи, може, сміючись…

Знизу, з-під сітки, пробивається тьмяне біле світло.

— Здрастуй, Лано.

Хазяїн! Я не завважила його! Він стоїть так непорушно, що в напівтемряві схожий на механічну деталь, бездушну частину Заводу.