Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Мені хочеться протерти очі.

Вони виходять із лісу. Піднімаються, як згустки туману, від ріки. Їх багато. Я не розумію, що відбувається, доки не бачу Єву. Вона махає мені рукою. Її наздоганяє Головань. Зустрічаюсь поглядом із його спокійними блакитними очима. Поруч іде Цар-мати, у підперезаній білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям. Дивиться похмуро. В очах — жовті зірочки. Іде сутулий, хмурий погонич — той, що дав притулок мені у вагоні канатної дороги. Не видав Хазяїну.

Я впізнаю в юрбі молодих Тримайся і Римуса, яким я дала імена. Бачу Яся, майстра трембіт. Синів Смереки. Усіх, хто загинув за Завод, і всіх, хто став його жертвою. Тисяча тисяч. Вони йдуть до мене, дивляться в очі, хто похмуро, хто безпечно, хто з болем. Живі ще борються, ще намагаються прорвати ватяну тишу — а мертві дивляться з-за їхніх спин, ніби чекають, щоб я пригадала, навіщо я тут і заради кого.

Я не зумів, промовляє кожен погляд. Я боровся, як міг, наскільки вистачило сил, але я не зміг; зможеш ти. Зможеш! Повинна! Заради тих, хто мертвий і хто живий, і заради тих, хто ще не народився, — не здавайся!

І тоді я знову обертаюсь до воріт.

Барабанні палички опускаються на деку одночасно. Звуку немає. Слухаючись внутрішнього ритму, підхоплена ним, підкидаю руки до неба…

Між паличками, затиснутими в моїх кулаках, б’є сліпучо-біла блискавка.

Бабах!

Звук, наказовий і різкий, прориває ватяну тишу. Я стою, обімлівши, дивлячись у небо. У моїх очах — відбиток блискавки, а далі, у небі, суцільне сіро-лілове марево, хмари сповзаються з чотирьох боків, закручуються смерчами, і в моє обличчя ллється дощ.

— Дощ!

Я чую свій голос. Опускаю голову й бачу, як краплі стрибають по барабанній деці. Кожна крапля — кругла, на довгій ніжці, у прозорому вінці. Я чую кожну краплю.

Бом! — б’ють палички, краплі підстрибують зграєю і знову стукають, видаючи синкопи: бом-бом-бом!

Бабах! — гуркоче грім. Я бачу, як розчерки блискавок тягнуться — і б’ють у зведені до неба трембіти.

Хочу кричати.

Вовченята — два брати, племінники майстра Яся — живі. Трембіти в їхніх руках димлять. Однаковим рухом вони знову піднімають їх, і звук, не слабший від грому, лине над пагорбами.

Я знову дивлюся вгору. Дощ сліпить. Заплющую очі, та все одно бачу небо — так, ніби воно було крилом над моєю головою. Або сенсорним екраном, із яким я стрибнула з верхівки громовідводу. Піднімаю руки…

І притягаю небо до себе.

Я відчуваю кожну блискавку. Вітер — мій подих. Грім — голос мого барабана.

Я ловлю вітер. Ледь нахиляю небо… Ледь-ледь…

Глухну від страшного небесного гуркоту. Потягнувшись, пускаю блискавку в покручений оплавлений громовідвід, і ще одну, і ще, а тоді одночасно у два громовідводи, і ще, і ще!