Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Діставшись останнього вузлика, найбільшого, я зупиняюсь. Вишу на стрімкій стіні Заводу, прямо над входом у тунель, за метр піді мною тьмяно поблискує залізний трос канатки. Гуде транспортер — узагалі, він працює майже безшумно, але за багато днів на Заводі я навчилась розрізняти його звук серед безлічі сторонніх шумів. До відправлення вагончика залишились лічені секунди, зміна зараз ступить на стрічку останнього конвеєра…

Встигаю почути слабкий дівочий голосок:

— А куди тепер?

— На стрічку, — каже м’який, майже ласкавий голос, це, звичайно, погонич. — Тут транспортер, він відвезе вас, куди треба.

— А куди?

— Побачиш! Вибач, мені треба їхати, тут усе по годинах, ти розумієш…

Останні його слова зливаються зі стуком дверцят кабіни. Піт струмками тече по спині. Вибачте, друзі, сьогодні я не зможу вас врятувати. Вибачте!

Трос здригається. З тунелю з’являється дах вагона. Загаявшись, пропускаю потрібну секунду, і ось уже виїжджає каретка — якщо я стрибну зараз, мене намотає на блок. Тільки й залишається, що перечекати ще секунду і тоді вже…

Транспортер працює. Стіна Заводу здригається ледь чутно — розпилювач готується до запуску. Коли каретка від’їжджає, випускаю мотузку і м’яко застрибую на дах за кілька сантиметрів правіше від троса.

Як я не стараюсь, поштовх усе-таки є. Вагон схитнувся. Чи міг погонич цього не завважити? Зараз він закричить: «Стоп, машина! Перевірте дах!»

Блок скрипить. Я падаю на дах прямо під тросом — лицем униз, ногами до Заводу. Певно, погонич там, у кабіні, з подивом дивиться в стелю. Чи здогадається підняти люк, заглянути на дах і перевірити?

Скрип обривається. Каретка входить у робочий ритм, блоки котяться по тросу, як перевернуті колеса по перекинутих рейках. Вагон погойдується. Погонич мовчить. Я лежу, бажаючи стати пласкою, як тканина. З кожною секундою Завод усе далі.

Останніми днями я порушила нашу з Хазяїном традицію: зустрічати зміну разом. Він знає, що тепер, коли прибуває вагончик із міста, я ховаюся в темних коридорах, забиваюся далеко-далеко. То нехай пошукає мене: у звичайних таємних прихистках, у підземному тунелі, на майданчику громовідводу. А вагон тим часом від’їде вже далеко…

Трішки повертаю голову.

У горах осінь. Я бачу сині, зелені, призахідно-рожеві гірські пасма. Бачу величезний світ таким, яким його бачать найсміливіші птахи.

Я бачу грона дротів справа від канатної дороги — ними йде енергія в місто. І справа, і зліва від лінії передач жовтіють і червоніють схили, вкриті чагарником. Я пробула на Заводі довго, дуже довго.

Я вирвалася!

Сонце сідає. Ще тепле. Дах вагона майже гарячий — адже він був у дорозі весь день, добре нагрівся і не встиг охолонути за шість хвилин у тунелі. Від каретки тхне машинним маслом. А знизу піднімається запах гір, лісу, листя і хвої.

Чому люди не можуть жити у мирі й спокої, як ці гори? Усе на світі — енергія. Дрова, згораючи, віддають енергію Сонця, яку збирали все життя. Люди живуть, гріючись біля вогню, харчуючись свіжою дичиною або безплатною вермішеллю, але енергію черпають із зовсім інших, іноді випадкових, іноді дивних джерел; приблизно так говорив Хазяїн. Я навіть не запитала, як його звуть. Адже в нього, певно, є ім’я. Він не назвав мені його, а я не здогадалася запитати.

Чую, як ходить по кабіні погонич. Теплий дах вагона вистигає з кожною хвилиною, але я все одно почуваюсь, як на сковорідці. У будь-яку хвилину він може підняти люк і побачити мене.