Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Я витягаю руку з ковша — з неї стікають краплі. Лунко падають на барабан — він лежить поряд, на столі.

Витираю мокру долоню краєм шкури, сідаю за стіл і починаю тихенько стукати по лункій деці із зображенням вовка. Відбиваю ритмом цю ніч і минулий день, свій страх і сумніви. Я вистукую; ритм-блок, добутий з навушників пікселя, відповідає, перетворюючи тему то так, то інакше. Та вперше в житті ритми, народжені генератором, не влаштовують мене. Видаються неточними, лисими, позбавленими енергії.

І не дивно. Адже барабан, а з ним ритм-блок, побували у стількох тарапатах…

Перевертаю барабан нижньою декою догори. Ось вона, тоненька електромагнітна мембрана. Це їй передаються коливання ритм-блоку, це він народжує звук, резонує з нижньою декою…

Пристосування, яке колись здавалося досконалим, тепер виглядає штучним і недоречним, як п’ята нога у вовка.

Я зітхаю. Беру зі столу широкий ніж. Підчепивши лезом край мембрани, звільняю барабан від саморобної приставки з ритм-блоком.

Знову відчинивши пічні дверцята, кидаю залишки свого технічного вміння на недотлілі жарини.

Уранці в хаті так холодно, що вода в ковші замерзає. В печі — охололий попіл. У відходку хрускотить лід під ногами. Повертаюсь до хати й пірнаю під шкури — зуб на зуб не попадає.

Заходить Ярий, і разом із ним входить оберемок дров і хмара пари.

— Мороз ударив, — каже він, і в його словах вчувається прихований зміст. — Ти коли підеш у гори?

Я хочу запитати, навіщо, але вчасно прикушую язика. Чуття підказує: Цар-мати знала б, навіщо йти в гори. Отже, і я маю знати.

— Може, сьогодні? — запитую я. Ярий супиться: йому не подобається нерішучість у моїх словах. Я розумію: у Цар-матері й тіні вагання не повинно бути у такій важливій справі, як…

А в якій справі, і гадки не маю. І ніхто не збирається підказувати.

— Сьогодні, — кажу твердо, навіть різко. І по обличчю Ярого розумію: вгадала.

— Можна, я з гобою? — Він дивиться з надією.

Я киваю. Він весело кладе дрова на підлогу, весело розпалює піч, а я лежу, натягнувши до підборіддя жорстку шкуру, і думаю: куди й навіщо ми все-таки йдемо?

Мороз і справді неабиякий. На мені повний обладунок жінки-вовчиці: штани з кольорової вовни, щільно сплетені кільцями: червоне, сіре, біле. Поверх полотняної сорочки — вовняна. Коротка хутряна спідниця. Дублена куртка з овечої шкури, червоний пасок. На рукавах — шкіряні шнурівки, мідні прикраси із зображенням вовчої морди. Кудлата шапка, що обрисами нагадує звірину голову. Чоботи хутром всередину, на чоботах — снігоступи, хитромудро виготовлені круглі дощечки. Такі ж снігоступи у Ярого. Ми йдемо, залишаючи на снігу величезні вовчі сліди.

Від холоду злипаються губи й палають щоки. На хутряному комірі осідає паморозь. Ясноволосий Ярий здається сивим.

Спершу веде він, мені тільки й лишається, що йти за ним. Потім він поступається першістю, а отже, я маю вибирати дорогу.

Намагаюсь не замислюватися. Йду, куди очі ведуть, і невдовзі виходим до річки.