Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Як ви мене назвали?!

— Тим іменем, яке вона тобі призначила. Адже це її право — давати імена. А жінка, котра вбила ворога і отримала ім’я, має право вийти заміж — за кого побажає.

— Заждіть, — кажу я і хитаю головою. — Заждіть…

— Ти передбачала колись майбутнє?

Я пригадую свої видіння над вогнем.

— Так, — відповідаю пошерхлими губами.

— Ти бачила її мертвою?

— Ні. Спершу я бачила мертвою — себе… А потім… щось сталось.

— Ти переломила долю, — каже він урочисто. — Ти сама влаштувала у своєму житті розвилку. Питання тільки, принесеш ти нашим родам лихо чи щастя.

— Я хочу тільки, щоб мені дали спокій!

Він знову тихо сміється.

— Ні, Лано. Тепер тобі не дадуть спокою. Початок весни… і настання літа. Полювання, рани, хвороби… пологи… весілля… нові імена…

— Про що ви?

— Хіба ти не зрозуміла, що сталось?

— Я перемогла Цар-матір. І вона померла. І вогнище її, — я затинаюся, — спалило.

— Це не просто вогнище. І не просто сітка. І не просто двобій… Те місце, де ви боролися, зветься Вогненним Коном. На Кін виходять тільки рівні супротивники. Кін допомагає їм боротись на межі можливостей… але перемагає той, хто зуміє подолати бар’єр. Вийти за межі, за власні рамці. Коли одному щастить це зробити, інший слабшає й помирає. І його сила переходить переможцеві.

Я мовчу.

— Цар-мати померла, і від неї нічого не лишилось. Тільки оболонка. Вона згоріла, як сухий мох… Вона десять років опікувалась трьома родами. Багато хто з наших вовків були її дітьми та онуками. Я пам’ятаю її в юності — не було нікого сильнішого й ніжнішого за неї.

— І хто ж тепер… буде Цар-матір’ю? — В горлі у мене стоїть клубок.

— Як, ти не знаєш? — Він насправді здивований. — Звичайно, ти, Лано.