Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Нема відповіді. Вони дивляться на мене — всі, як один, із дивним виразом.

Тіло Цар-матері над вогнищем починає дивно посмикуватись. Пара від нього йде сильніше. Полум’я над сіткою розгоряється все дужче й дужче, хоча його ніхто не роздуває й не підкидає дров.

— Заберіть її звідти! Та заберіть же!

Я вистрибую на сітку, та вона пече так, що встояти босими ногами неможливо. Чужі руки хапають мене за плечі, за пояс, відтягають назад. Люди стоять, мовчки стоять і дивляться. Біла сорочка Цар-матері на очах чорніє. Крізь руді дірки вириваються язички полум’я.

Раптом вона починає палати вся — ніби облита оливою. Сніп вогню — стовп диму — і тіло розпадається попелом, і вітер підхоплює його, забирає — смерчем — у небо. Сітка над вогнищем тріскається й плавиться — клаптями. За хвилину там, де йшов двобій, залишається неглибока яма і недотлілі жарини.

— Що вона тобі сказала? — запитує Головань.

Я сиджу у його землянці на травах. У цілковитій темряві. Цього разу Головань не робить поступок і не запалює для мене вогник.

— Вона сказала «Ти перемогла».

— Що-небудь іще?

— «Лана», — згадую я.

— Лана… — пошепки повторює Головань. — Що ж… вона залишилась вірною собі.

— Що це означає?

Він усміхається в темряві:

— Ти полюбляєш ставити запитання, я знаю.

— Ви любили її? — запитую різко.

Він перестає сміятися.

— Так.

— Чому ж ви її не оплакуєте?

— Потім, Лано, потім. Сьогодні вночі я піду в ліс і оплачу мою дружину… Цар-матір… над тілом сарни. Або оленя. Тоді весь ліс почує, як я плачу.

Я секунду мовчу. Потім похоплююсь.