Розділ «Штурм. Поміж вірою і знанням»

Інші дев’ятеро полонених були невизначеного походження. Документів вони не мали, говір видавав у них росіян, а постава – військове минуле або теперішнє.

На цьому сюрпризи не закінчилися. Через два квартали на штурмову групу звідкілясь вискочив зелений «уаз» із мінометом. За кілька секунд, прошита кулями, машина врізалася на повній швидкості в стовп, на ходу з неї випали два вже мертвих сепаратисти. Бійці зняли міномет і заховали в найближчому сараї, тягати його з собою було б занадто важко. Після повороту направо зачистили ще одне «гніздо». Противник, щоправда, встиг зробити в наш бік три незграбних постріли з ручного протитанкового гранатомета, але стріляти з ерпеге по людях однаково, що з гармати – по горобцях. Двоє гранатометників цілили по черзі й ховалися в каналізаційний люк – одного ми поранили, другий утік неушкодженим. Ближче до центру по нас почав стріляти снайпер, і Бішут дав команду переміститися на інший бік вулиці, в мертву для обстрілу зону. Ми стояли вже практично біля мети: поруч – магазин АТБ, навпроти – адміністрація. Ми хотіли встановити на ній український прапор.

Раптом, прострілюючи наскрізь вулицю і площу, звідкілясь упритул запрацював крупнокаліберний кулемет.

Бійці залягли вздовж будинків, а Бішут із групою з двох кулеметників і кількох стрілків, проскочивши під вогнем, просунувся ближче до магазину. Вони стріляли і кидали гранати навмання, наосліп – через дерева і будинки важко було розібратися, де знаходяться кулеметник і снайпер. Однак кулемет також лупив усліпу, кришачи бетонні стіни і викошуючи траву не гірше газонокосарки.

Поки ми сиділи і думали, що робити далі, із «зеленки» в наш бік почали працювати ще кілька автоматників. Ситуація із непростої перетворилася на дуже складну – нашу штурмову групу противник розділив на дві частини і позбавив ініціативи. Ми не могли просуватися ані вперед, ані назад, ми могли тільки лежати і чекати під шквальним вогнем кулемета, коли нарешті снайпер спіймає когось із нас на мушку і пристрелить.

Ніхто так досі й не зрозумів, навіщо Шульц вибіг із укриття. Можливо, знаючи, що надзвичайно ризикує, він вірив у свою щасливу зірку, тому і побіг, можливо… Комвзводу рвонув через відкритий простір, але не встиг пробігти і кількох метрів, як у нього поцілив снайпер. Шульц скрикнув і впав. Він ще лишався живим, і я одразу хотів кинутися до нього, щоб відтягти в укриття, хто знає, може, його ще можна було врятувати. Але Шева міцно схопив мене за руку:

– Не ворушись!

Я з подивом подивився на товариша. Той прошепотів, бризкаючи від гніву слиною:

– Лежи тихо! Снайпер вичікує, поки хтось жалісливий, типу тебе, побіжить витягувати Шульца. Рахуй: один, два, три…

На рахунок «чотири», переконавшись, що ніхто не поспішає за пораненим, снайпер добив Шульца пострілом у голову. Я побачив, як стиснув автомат Артист, як інші бійці, не бажаючи вірити, що їх комвзводу, один із найдосвідченіших і найавторитетніших людей в батальйоні, загинув, із відчаєм дивилися один на одного. В їх очах я не бачив страху, але ми всі добре розуміли, що сьогодні щось пішло не так.

Щоби продовжувати наступ, нам потрібно було дізнатися, де знаходяться кулеметник та снайпер. Бішут дав по рації команду Скіфу і його розвідникам обійти дев’ятиповерхівку праворуч, ймовірно, сказав він, звідти ви зможете їх засікти. Цей маневр виявився останнім для славного солдата Скіфа. Не встигли розвідники вийти з-за будинку, як його смертельно прошило з кулемета, майже всі його бійці також отримали поранення різної тяжкості.

Більшість бійців із основної групи так і залишалися в мертвій для обстрілів снайпера і кулемета зоні, але ми не знали, як і куди пересувається противник, наскільки довго наше укриття залишатиметься безпечним. Терміново потрібно було щось робити, і Бішут і ще троє бійців, незважаючи на безперевний обстріл, перебігли ще ближче до адміністрації. Вони відпрацювали по «зеленці», намагаючись заглушити там стрілків, і одночасно видивлялися снайпера. Бішут уже розумів, який у того сектор обстрілу, і міг сповна оцінити, наскільки грамотно побудована оборона противника: задіявши не так уже й багато ресурсів, вони контролювали майже весь простір у центрі міста. Тут, незрозуміло яким чином, але до Бішута проскочила медсестра Аліна, притягнувши на собі ще живого Скіфа. Аліна тампувала йому рани, але Скіф уже не дихав. Звідкілясь з’явився ще один розвідник – у запалі бою він вибіг на відкритий простір – і отримав кулю в ногу, просто пощастило, снайпер, певне, в цей час кусав пиріжок. Розвідник катався по траві й голосно стогнав, хтось із бійців намагався підбігти до нього, але знову був зупинений гнівним окриком командира. «Один, – почав рахувати Бішут, – два, три, чотири…» – Він закрив очі, чекаючи контрольного пострілу в голову розвідника, подумки прощаючись із товаришем. Однак постріл чомусь не пролунав. Бішут із подивом відкрив очі – він знав, що див не буває, і майже одразу, виглянувши на мить з-за рогу, у вікні горища багатоповерхівки помітив рух, зовсім маленьке ворушіння, практично невловиме для ока.

– Агов, гранатометнику! – покликав він через вулицю. – Давай сюди швидше, – і показав рукою, як по дузі можна обігнути зону обстрілу.

Гранатометник, молодий хлопчина з позивним Мороз, уважно спостерігав за тим місцем, куди показував командир.

– Нелегко буде влучити!

– Так ти ж снайпером хотів бути! – усміхнувся Бішут. – Давай, пробуй.

Перший постріл пішов трохи вище, зате другий розвалив горище дощенту. Снайпер, судячи з усього, припинив стріляти і жити назавжди.

– Кулеметники, прикрийте! – І обидва наші кулеметники, які вже втомились від бездіяльності й безнадійності, почали яро навалювати по сепарах, прикриваючи «газельку», яка проскочила мертву зону і під’їхала до Бішута. Бійці завантажили туди Скіфа і Шульца – той ще дивився затуманеними очима в небо, але з кожною миттю життя стрімко залишало його, і Бішут закрив товаришу очі – потім швидко підняли в кузов пораненого в ногу розвідника і відправили транспорт у тил.

Бій продовжувався ще близько двох годин. Вогонь противника підсилювався, туди підходило підкріплення, але наші суміжники – два батальйони, які повинні прорватися в місто з флангів – все не йшли і не йшли, навіть не було чутно звуків бою. Ми не знали, що з ними сталося, чому їх і досі немає, але до останньої секунди вірили і чекали, що вони вдарять по сепаратистах. Медсестра Аліна, яка не захотіла повертатися на базу разом із пораненими, під кулями кричала, щоб противник припинив вогонь, бо тут є поранені. Це був виразний материнський крик із проханням про милосердя і вимогою співчуття. Але про які милосердя і співчуття може йти мова в жорстокому бою? Аліна поводилася мужньо, дивуючи нас: звідкіля в такому маленькому створінні стільки відчайдушної сміливості? Її світла голова з’являлася то тут то там – скрізь, де поранені потребували допомоги. Вона не боялася обстрілів, працювати на очах у ворога – і Бог її беріг.

Щоб подавити цей клятий кулемет, нам достатньо було тоді однієї «коробочки» і півгодини часу. Всього півгодини – і ми б захопили центр Іловайська. Та ми не мали ані «коробочки», ані навіть десяти хвилин – боєкомплект закінчувався, а сили противника з кожною годиною збільшувалися. Артист із кількома бійцями намагалися пройти крізь двори і знайти кулеметну точку, але безрезультатно – ми через обстріл так і не змогли підняти голів.