Розділ «Перше наближення»

Навіть не так: помітив, та недостатньо роздивився. Не надав особливого значення.

— У чому ми повинні розібратися? — роздратовано втрутилася Галина Петрівна. — Ви ще толком нічого не сказали.

— Скажу. Зараз скажу. — Максим подарував їй знезброювальну посмішку. — Володимир Манько заявляє: ви, Людмило, наказали якимось бандитам, аби ті його регулярно били. У нього купа довідок із лікарні…

— А з дурдому нема? — поцікавилася Люда. — Йому там саме місце, навіть тюрма для нього — курорт. Хіба там вилікують. А правда, що за вироком суду засуджених примусово лікують від алкоголізму?

— Правда.

— Тоді я теж маю право написати на нього заяву. І хай його посадять. Він тут нам спокою не дає, погрожує хату спалити.

— Ви десь працюєте, Людо?

— Це має значення? — Максим знову відчув приховану агресію.

— У принципі ні.

— Живете з мамою?

— А це до чого?

— З’ясовую наявність засобів для існування. Розумієте, ви ж наймали, за словами вашого колишнього, бандитів…

— Нікого я не наймала! — Людмила підхопилася, нервово пройшлася по кухні, знову сіла. — Не наймала! Я його ще, слава Богу, від початку цього року не бачила! Думала, дав спокій, так бачите — нате вам, здрасьтє!

— Правильно, — погодився Глод. — Манько так і написав: перед новим роком до нього в квартиру ввірвалися троє невідомих, сильно його побили, навіть ребро поламали, і попередили, аби лишив свою колишню дружину в спокої.

— Чого ж він відразу не побіг у міліцію?

— Я знаю, — знову втрутилася мама. — До ручки допився твій принц прекрасний, згадав про твоє існування в черговий раз і вирішив із дурних очей ще й міліцію на тебе нацькувати! Тільки нічого в нього не вийде!

— Чому? Може вийти. Розумієте, справа хоч і особиста, але ж криміналом таки попахує, ага. І якщо ви між собою не розберетеся, люди, доведеться нам довго й нудно… Знаєте, — Глод раптом стишив голос, — а я вам розповім, як воно все було. Ви попросили знайомих хлопців, аби ті начистили паяльника цьому придуркові, хіба не так?

— У мене немає таких знайомих, — відрізала Люда.

— Не може бути, щоб ви ні з ким не зустрічалися, Людмило. Двадцять п’ять років, молода, симпатична…

— Не треба мені тут ваші підходи ментівські! — не стрималася молода жінка, відразу зрозуміла помилку, взяла себе в руки. Глод устиг перехопити нищівний погляд матері, кинутий на доньку. — Вибачте, це все від нього, від Вовки лишилося. Бачте, довів. Одна згадка про нього — і мене тіпає всю. Придурок, блін.