Розділ «Перше наближення»

— Мені повторити, чи без того все зрозуміло?

— Ви не маєте права, — промовила Людмила. — Не маєте…

— На що я не маю права? Помічати чоловічі куртки? — тепер Глод говорив упевнено, бо знав — від цього залежить поведінка жінок у найближчі кілька хвилин. — Хто її тут забув? І чи забув узагалі? — Раптом до Макса дійшло, що насправді відбувається. Тупий біль від раптового напруження стиснув скроні, правиця майнула по пістолет. Побачивши зброю, жінки дружно зойкнули, та Глод упівголоса попередив: — Тихо. Тихо, я сказав. Погода на дворі сьогодні — без куртки не вийдеш. Нежить підхопити легко, соплі з носа потечуть. Де Баглай, дівчатка?

— Хто?

— Не треба робити круглі очка, Людо. І не кажи, що ти його не знаєш. Мені нема коли вас умовляти, стан не той. Де Богдан Баглай?

Не отримавши відповіді, навіть не сподіваючись її отримати, Глод виставив напівзігнуту в лікті руку перед собою і пройшов уперед. Поряд із кухнею побачив відгороджений завіскою куток, відхилив її, побачив рукомийник із краником, поруч на гачку у формі бджілки Майї — два рушники, а на скляній поличці — одноразові станки «джилет» і тут же — жіночий епілятор для ніг.

— Кажете, немає тут сторонніх чоловіків? — повернувся він до Людмили.

— Сторонніх немає, — огризнулася вона.

— Ну, звичайно. А які є?

Вона демонстративно відвернулася.

— Ви що собі дозволяєте? — спробувала нормалізувати ситуацію мати.

— Безпредєл. Ментівське свавілля, — просто відповів Глод. — Кажіть, де Баглай, і все закінчиться мирно.

— Немає тут ніякого Баглая.

— Подивимось. Сидіть тихо, бо підете за приховування злочинця.

Тихо будьте… Тихо. Тихо.

Чорт забирай, на веранді хазяйка говорила голосно, аж надто голосно, це вже факт, його не зіпреш на похмільний дзвін у вухах. Коли зайшли в хату, вона почала говорити нормально, і це так само було зафіксовано його підсвідомістю.

Висновок: на веранді вони говорили для стороннього слухача. Нічого більше не напрошується.

Кімнати були прохідними, їх було три. Для очищення совісті Глод швидко пройшовся по хаті, розчахнув дверцята шафи для одягу й відразу відсахнувся: якщо все піде, як у водевілі, і Баглая справді ховають у шафі серед жіночих суконь та кофтинок, він запросто може стрельнути, коли зрозуміє, що попався. Враховуючи репутацію Баглая, він навряд чи неозброєний. Та в шафі, окрім одягу, нікого не виявилося, за спиною глузливо реготнула Людмила:

— Ще під ліжко зазирни, лягавий. У шухлядку. У відро помийне.

— Треба — зазирнемо, — пообіцяв Глод, хоча вже встиг переконатися: особливо заховатися тут немає де, окрім одного місця. Він замислено підняв голову, обмацав очима стелю, рішуче повернувся і вийшов на веранду. Там теж глянув угору.