Розділ «У череві дракона Роман»

Та цього разу чаювання було скасоване: адже ж ми почали голодовку.

Першим узяв слово огрядний, широколиций Сидоров:

— Колеги! Ми ще не знаємо цього Стріху — що воно за птах. Але ж добре знаємо, що ніхто із бандерівців до в’язнів сумління не належить, це факт. Слід подумати: а чи немає тут якоїсь тонко розробленої провокації. Скажімо, йому доручено втертися до нас у довіру.

Семен Гейць гаряче заперечив:

— Хто-хто, а бандерівці — люди надійні. Це вам не поліцаї. Завважте: якщо десь в Африці люди виборюють національну незалежність — наші газети оголошують їх героями століття. Якщо ж те саме відбувається на околицях власної держави — це вже вороги прогресу, бандити тощо. Треба володіти курячим мозком, щоб цього не бачити.

Сидоров обурився:

— Може, в мене й справді курячий мозок, але ж є загальне визначення, кого слід вважати в’язнями сумління.

Я запропонував вислухати самого Стріху. Гейць хотів збігати по нього, але я зупинив. В суботу, коли табір снідав, у мене зі Стріхою розмова не склалася — я відклав її на вечір. Проте увечері також знайшлися причини, які перешкодили. Сьогодні була неділя, законний день відпочинку — кращого часу задля щирої балачки не існувало.

Глянув на допотопні «ходики» з гирями — годинник нашого виробництва: була одинадцята ранку. Я рушив у секцію, де жив Стріха.

Застав його знову біля вікна. Але одразу ж помітив, що сьогодні вираз його обличчя інший — воно світилося щастям. Стріха беззвучно ворушив губами — буцімто вигукував якісь слова. Підіймав руку, зводився навшпиньки, наче прагнув продертися крізь холодне скло, що подекуди взялося кригою. Мені навіть здалося, що Стріха позбувся глузду.

Я мовчки наблизився до вікна — й там, біля стіжка, побачив літню жінку. Ні, то була не мордвинка. Сніг довкола неї притрушений сіном. Від жердини, що становила символічну загорожу, в заметах протоптана стежка до опушеного інеєм березняка. Світ здавався вирізьбленим із срібла — і жінка посеред цього дивного світу була овіяна духом казки, її можна назвати бабусею. Проте велика хустка органічно вписувала її в срібний світ — він здавався її гідним обрамленням. Клунок і кошик чорніли біля її ніг, взутих по-сільському в чоботи. Постать усе ще гінка, хоч тепла одежина із чорного плису, котрій важко підібрати назву (не пальто, не піджак, не кофта), робила її безформною.

Жінка, звісно, не могла бачити Стріху, але вона, мабуть, була певна, що він там є, він бачить її — і тому помахувала піднятою рукою. Мені навіть здалося, що я помітив на її щоці застиглу сльозу.

Вклоняючись нашій казармі, жінка дійшла до кінця жердини, яка оберігала стіжок, — і тут її постать розтанула у засніженому просторі.

Я згадав, що Стріха днів зо три тому — тобто іще до оголошення голодовки — мав побачення. Отже, вони з дружиною умовилися, що вона поживе кілька днів біля табору й ходитиме до стіжка, аби помахати чоловікові рукою й тим самим продовжити їхнє скорботне побачення. Видно, ці люди так приросли одне до одного, що розлука розтинала їх по-живому.

Я хотів уже вийти із секції, бо в цю мить розмовляти із Стріхою недоречно, але він сам зупинив мене.

— Ви щось мали сказати?

— Та ні, іншим разом.

— Розумію, у вас повинні бути запитання до мене.

Я погодився, що деякі запитання справді виникли. До секції зазирнув прапорщик Крігер. Це був чоловік з обличчям, котре не запам’ятовувалось.

— Засуджений Стріха, візьміть.