Розділ «Книга життя і життя як книга»

Постать Миколи Руденка, на мій погляд, в українській літературі стоїть осібно. Його не можна, як це зазвичай робила радянська критика, заточити в якийсь письменницький ряд, за тодішньою термінологією, «обойму», що закінчується обнадійливим «та інші». Оцих «та інших» за ним не було, як не було й тих, що стояли попереду. Він ішов, як криголам у замерзлому морі, що самотужки пробивається до тільки йому відомої мети. В українській літературі впродовж усієї її історії ніколи не бракувало великомучеників. Майже кожний яскравий її представник, котрий вчасно і вміло не поклонився Москві, пройшов через низку тих чи інших випробувань: фізичне знущання (а часом і знищення), моральне приниження, заборона писати, насильницьке відлучення від читача. Але навіть серед цієї когорти титанів постать Миколи Руденка посідає особливе місце. І це не просто красива фраза, це — твереза оцінка життя й творчості цієї мужньої, безкомпромісної людини, майстра слова, який вільно почувався в поезії, прозі, драматургії, філософії, науковій публіцистиці. Ще недавно я вважав, що порівняно добре знаю творчість Миколи Даниловича (прочитав-бо практично все, що опубліковано), та й саме його життя, бо немало було переговорено, а він був людиною відкритою і аж до хворобливості правдивою та щирою. Тепер я таким знавцем себе не вважаю. У житті цієї людини, самій появі її в українській літературі було й залишається багато загадкового. Чимало подій нагадували ланцюг випадків, де дія відбувається всупереч логіці і здоровому глузду. Не намагатимусь ці загадки розгадати, хоча на деякі з них увагу читача зверну.

Микола Данилович Руденко народився 19 грудня 1920 року в селі Юр’ївка на Луганщині в шахтарській родині. Власне, це була напівшахтарська, напівселянська сім’я, бо такими були майже всі сім’ї в селах Донбасу, неподалік яких почали добувати «чорне золото». Чоловіки працювали на шахтах, а жінки займалися сільським господарством, яке тоді ще не встигли колективізувати. А от вибухи метану в шахтах тоді, як і нині, не були рідкістю. Саме від такого вибуху на шахті Сугоган і загинув батько, коли Миколці не було ще й семи років. Зі смертю батька в хаті надовго поселилися злидні й скрута. Хлопчик ріс при матері разом із старшим братом та молодшою сестрою. Живилися переважно тим, що змогли виростити на землі. Зате для пізнання світу — цілий степ за околицею села і доста часу для його освоєння. Але Миколка пережив тут не тільки приємні хвилини. Не знати звідки пішла ця традиція, але в ті часи бійки дітей (а часом і дорослих), шахти з шахтою, вулиці з вулицею спалахували досить часто, і без поважної на те причини. В одній із таких «війн» кинутий кимсь камінь влучив Миколці в обличчя і перебив зоровий нерв лівого ока. Відтоді лівим оком він не бачив, бо в ньому збереглося тільки 0,03 відсотка зору. Запам’ятаймо цю випадкову бійку і її сумний наслідок, бо ми до нього ще не раз повернемось.

Як не дивно, але своїм каліцтвом Миколка переймався не дуже: правим оком він бачив добре, і воно виручало його у всіх випадках. Тож ріс життєрадісним, допитливим і до всього цікавим. У школі йому відразу ж сподобалось, і вчився він добре. А оскільки римувати й складати популярні в ті часи в шахтарському середовищі частівки призвичаївся ще з дитячих літ, то тепер, здобувши сяку-таку грамоту, уже й записував їх у зошит. Донбас тоді ще не був так русифікований, як маємо нині, мовне середовище навколо було переважно українське, то й писав він по-українськи. Віршування було настільки успішним, що він насмілився надіслати свої твори до піонерської газети. А коли побачив їх на шпальтах, то вирішив підкорити й комсомольську пресу. І теж мав успіх. Навчаючись у сьомому класі, він уже вважав піонерську газету пройденим етапом і друкувався тільки в юнацькій, а один з його віршів потрапив навіть на сторінки газети «Комуніст». У школі він став знаним поетом.

Коли Микола Руденко навчався у восьмому класі, Наркомос України оголосив конкурс на кращий літературний твір серед школярів-старшокласників та учнів технікумів. Якою ж була Миколина радість, коли під час літніх канікул його викликали в Київ і вручили диплом та премію за перше місце у цьому конкурсі. А премією була щомісячна стипендія розміром 150 крб., яка видаватиметься, як сказав нарком, аж до закінчення вищого навчального закладу, до якого його приймуть без екзаменів. Отак неждано-негадано восьмикласник став одним із основних годувальників сім’ї. А ще в Києві він познайомився з відомим поетом Леонідом Первомайським. Письменник сам попросив секретарку наркома прислати до нього здібного хлопця. Довго розмовляв з ним, розпитуючи про домівку та навчання. Просив надсилати йому свої нові вірші. Миколка був розчулений такою увагою і до кінця днів своїх зберіг у серці найтепліші почуття до Леоніда Соломоновича. Здавалося, сама доля, схаменувшись, прослала перед хлопцем рушник щастя і тепер досить лише ступати по ньому, щоб досягнути в житті і матеріальних гараздів, і слави. Тим більше що шахтарі шахти Сутоган, де працював і загинув батько, вирішили дати йому й свою, як вважали, найнадійнішу путівку в життя — на робітничих партійних зборах прийняли здібного сина загиблого товариша у кандидати в члени КП(б)У.

Влітку 1939 року, закінчивши школу, вихований у дусі комуністичних ідеалів, юний партієць з атестатом відмінника в кишені прибув до Києва, щоб зайняти обіцяне місце в університеті. Для подальшого навчання обрав українське відділення філфаку. Але за два роки, які минули від дня пам’ятного конкурсу, катівська сокира «батька всіх народів» добряче погуляла по головах української інтелігенції. Володимира Затонського, який вручав премію юному поету, на посаді наркома освіти вже не було, його відправлено в «сталінські санаторії» на «перековку», де його й докували до смерті. Новий нарком хлопця не прийняв, а запопадливі чиновники відмовили не тільки в стипендії, але й у обіцяному зачисленні до університету.

Отак сповнений високих сподівань юнак враз опинився біля розбитих ночов. Залишалася єдина надія — Леонід Первомайський, який, незважаючи ні на що, прихильно ставився до юного Руденка, вбачаючи в ньому майбутнього побратима по перу. До нього й звернувся за допомогою. Та навіть за втручання Леоніда Соломоновича на українську філологію Руденка не прийняли, пославшись на те, що всі місця вже зайняті. Запропонували російське відділення. В той час Київський університет уже піддавався відчутному тиску русифікації, тож розрахунок був простий: навряд щоб український поет-початківець, п’ять років проштудіювавши російську філологію, продовжував писати українською мовою. Іншдго виходу не було. Микола Руденко став студентом російського відділення філфаку. Та вчитися йому судилося тільки місяць. Прошу запам’ятати і цей алогічний випадок. Адже людина, яка піднялася у своїх соціологічних і філософських працях до вершин людського мислення, на студентську лаву більше не поверталася. Як вона здобувала свої знання? Самотужки. Правильно, але не цілком.

Восени 1939 року студентів, яким виповнилося 18 років, було покликано до армії. Разом з товаришами пішов і Микола, хоча міг би спокійно продовжувати навчання. Адже, пригадаймо, для армії він був непридатним: зовсім не бачив лівим оком. Яким же чином він, фактично інвалід, туди потрапив? Заради точності надамо слово самому Миколі Даниловичу. «Я потрапив до армії тільки тому, що схитрував. Коли треба було дивитися на таблицю правим оком, я бачив добре, а коли лівим — я, закриваючи праве, залишав щілинку і таким чином „виручав“ незряче око. Мені соромно було залишатися в університеті, коли всіх хлопців забирали. Не міг я залишитися один серед дівчат. А крім того — комуніст. Тоді я вже відчував себе комуністом з відповідними обов’язками, найперший з яких — не ховатися за спини товаришів». Отак та сама Доля, яка привела Миколу Руденка до університету, не дала йому можливості пройти перший курс русифікації.

Служити молодому солдатові випало в Москві, у кавалерійському полку НКВС дивізії ім. Ф. Дзержинського. Тут, мабуть, зіграло позитивну роль його пролетарське походження та довіра шахтарів, які прийняли його в лави більшовиків, адже кандидати в ці війська проходили дуже суворий відбір. Це були елітні війська, гордість і надійна опора всесоюзного ката Лаврентія Берії. Це вони завжди красувалися перед мавзолеєм Леніна під час військових парадів, це їм доручали охорону найвищих партійних бонз, це з їхніх рядів у часи війни добирали керівників «смершівців», це вони з нелюдською жорстокістю проводили депортацію чеченців, інгушів, німців Поволжя, кримських татар. Але Доля порятувала Миколу Руденка від пролиття невинної крові. Правда, ціною пролиття крові власної.

Коли почалася війна з Німеччиною, вірний своєму принципу — не ховатися за спини товаришів — рядовий Руденко почав бомбардувати своє командування рапортами з проханням відправити його на фронт. Він рвався туди, аби боронити свої комуністичні ідеали, в котрі свято вірив, свою землю, свою поезію, яка в ці жахливі дні хоча й не виливалася в полум’яні рядки, однак жила в його душі. Та оскільки із ситих військ «дзержинців» добровільно на фронт ніхто не рвався, то його патріотичних намірів ніхто й не розумів. Аби рядовий Руденко трохи охолонув і прийшов до тями, його посадили в карцер. «Сиджу, — розповідав Микола Данилович у одному з інтерв’ю авторові цих рядків. — Через кілька днів приходить комісар. „Ну як, — питає, — не передумав з фронтом?“ — „Ні, — кажу, — не передумав“. Комісар невдоволено хмикнув і по деякій паузі продовжив: „Нам надійшла рознарядка — виділити певну кількість бійців на курси політпрацівників. Після закінчення курсів — на фронт. Тебе це влаштовує?“ — „Влаштовує“. — „Тоді йди збирайся, поїдеш“».

Послали його на курси політпрацівників у Новий Петергоф під Ленінградом. Але з навчанням Миколі Даниловичу явно не щастило: на шестимісячних курсах провчився лише два місяці, як училище в повному складі було відправлене на фронт. Ворог підступив майже під самісінькі стіни міста, а обороняти його було нікому. Там, на передовій, йому без зайвих балачок запропонували посаду замполіта роти Першої червоногвардійської дивізії. Зі справжньою гвардією ця рота не мала нічого спільного, але робітники-добровольці, з яких вона складалася, воліли називати себе саме так. Їм не заперечували. Було не до формальностей.

Воювати новоспеченому замполітові теж довелося недовго — менше місяця. В одному з боїв його було тяжко поранено. Розривна куля розтрощила кістки таза, крижі і частину спинного хребта. Рухатися він не міг. Лежав пластом. Поблизу — нікого зі своїх, бійці відступили. Виразно чулися голоси ворогів, що наближалися. Жодних ілюзій на порятунок не було. Приготував гранату, щоб підірвати себе разом із нападниками. І раптом там, де хвилин десять тому зникли бійці, шелеснув кущ, із-за нього виповз немолодий робітник-доброволець і без зайвих слів потягнув свого політрука на новий рубіж, де залягла рота. Хто послав бійця на залишене поле бою, щоб винести пораненого? На землі такого наказу ніхто не віддавав. Знову випадковість? У житті Миколи Руденка вона була не останньою.

Лікування в госпіталі заблокованого ворожим кільцем Ленінграда було тривалим і важким. Лікарі, оглянувши жахливу рану, одностайно висловили думку, що про ходьбу йому доведеться забути і призвичаїтись до інвалідного візка. Але він сказав собі:

«Я мушу ходити!» І врешті-решт не тільки встав з ліжка, а й залишився в строю. Правда, вже не замполітом роти, а політруком фронтового шпиталю, разом з яким і дійшов аж до Пруссії. Там у Миколи Даниловича відкрилася стара рана, яка надовго вклала його в лікарняне ліжко. Цього разу його таки відправили в тил, де тривале лікування продовжилось. Демобілізувався, більш-менш одужавши, тільки 1946 року і тоді ж повернувся до Києва.

Так детально зупиняюся на деяких моментах «дописьменницької» біографії Миколи Даниловича тому, що саме в ці воєнні роки не без впливу згаданих подій формувався, набирав стійкості й витривалості той кістяк характеру, що дав йому змогу стійко знести всі подальші тортури брежнєвсько-сусловських «гуманістів». Пізніше він не раз говорив, що не витримав би тих знущань, яким постійно піддавали в’язнів табірні сторожові пси «соціалістичних прав і свобод», коли б не пройшов гарт у буднях війни. Тут хотів би звернути увагу читача на ще один, як на мене, цікавий факт у біографії Руденка-поета. Коли він уже служив у війську чекістів, у «Київському альманасі» вийшла добірка його віршів. І це було останнє, що побачило світ, аж до появи в 1947 році його поетичної збірки «З походу». За весь час військової служби і роки війни юнак, який, як пригадуємо, римував, скільки себе й пам’ятав, не оприлюднив жодного вірша. Чому? Якось я запитав про це Миколу Даниловича. Відповів, що не може дати переконливого пояснення, а трохи подумавши, додав: «Тоді я ще був зовсім незрілий як поет, практично зовсім відірвався від літератури, від середовища». Ніби логічно. Але давайте поміркуємо так: а хіба в шкільні роки він був зрілим поетом і в нього було відповідне середовище? Не було ні першого, ні другого. Але ж писав. Друкувався. І переміг у досить престижному конкурсі. Віршування було його внутрішньою потребою. Тепер та потреба зникла чи відійшла десь далеко на задній план. У цей час він не тільки не писав поезії, а й не читав її. До того ж уявімо такий розвиток подій. Юнак, який «зовсім незрілий» як український поет, але був зрілим комуністом, переконаним інтернаціоналістом та полум’яним патріотом, що свято вірив «батькові всіх народів», раптом захотів би висловити свої почуття поетичним словом. Якою мовою писалися б ці поезії? Авжеж, авжеж. «Великою і могутньою». Безперечно, поет такого таланту, як Микола Руденко, мав би успіх. І за роки війни сформувався б як поет російський. Але цього з причин, яких не міг пояснити сам Микола Данилович, не сталося.

Сталося інше. Повернувшись до Києва, він за місяць (!) написав поетичну збірку «З походу». Українською мовою. 1947 року вона, відредагована добрим шанувальником його таланту Леонідом Первомайським, вийшла друком і відразу своєю свіжістю образів і барв привернула увагу письменників і читацького загалу. Так народився український поет, якого одностайно визнали колеги, прийнявши до Спілки письменників. Того ж таки року його призначили відповідальним редактором журналу «Дніпро». Тоді ж письменники обрали заступником секретаря, а через рік секретарем парткому Київської організації СПУ. Відтак він був обраний членом районного і Київського міського комітетів партії. Як бачимо, письменницька біографія Миколи Руденка почалася досить успішно, книжки виходили майже одна за одною, утверджуючи його поетичне реноме. Звісно, не все в них було рівнозначним з точки зору сьогоднішнього читача. Поміж справді глибоких, з філософським підтекстом віршів були й такі, що оспівували велич партії та її геніального вождя, світлу комуністичну мету і т. ін. У диктофонному записі в мене збереглися такі слова Миколи Даниловича з цього приводу: «Довго я залишався дуже партійним. Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу Комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато писав присвячених вождеві віршів, була навіть поема про Сталіна». Принагідно скажемо, що серед письменників тодішньої доби майже всі, хто з доброї волі, а хто, керуючись інстинктом самозбереження, «піснею про Сталіна починали день», але серед них знайдемо дуже небагато таких, котрі з такою відвертістю розповідали б про своє минуле, визнавали свої хибні кроки. Можливо, саме завдяки цьому (адже каяття — шлях до духовного очищення) Микола Руденко й став непохитним правозахисником знедоленого народу, його совістю і провісником.

Отже, виходили книжки, за них платили гонорар, Микола Данилович мав пристойну квартиру в Києві, дачу в Кончі-Озерній, машину. Одне слово, жив хоча й не в розкошах, але й не бідував. Конча з її віковими дубами, квітучими луками, глибокими, чистими озерами та могутнім Дніпром припала синові степів до душі, тут йому добре писалося й відпочивалося. Він вважав, що провів тут кращі роки свого життя. В Кончі-Озерній у житті Миколи Даниловича трапилася й подія, якій принаймні я не знаходжу логічного пояснення. Як уже згадувалось, у бою під Ленінградом він був тяжко поранений. І хоча, всупереч лікарям, які спрогнозували йому нерухомість, звівся на ноги і, будучи двічі інвалідом, завдяки мужності й титанічній витривалості залишався в строю до кінця війни, це не означало, що він був практично здоровим. Остеомієліт, що розвинувся внаслідок поранення і перейшов у хронічну форму (отже, став невиліковним), нагадував про себе не тільки постійним болем, а й раз, а то й двічі на рік на тривалий час укладав його в ліжко. Цей медичний термін означає запалення кісткового мозку. Але не тільки. Воно поширюється також на компактну та губчасту речовину кістки й окістя. Внаслідок цього процесу кістка руйнується, утворюються дрібні секвестори — відмерлі частини кістки, колишня рана запалюється, нагноюється, і найменший порух тіла спричиняє нестерпний біль. Врешті-решт нарив лопає, секвестори виходять, настає полегшення аж до… нового нападу. Читач може легко уявити собі життя, яким жила ця мужня людина.

І ось одного разу невідомо звідки Миколі Даниловичу приходить думка-наказ: як тільки скресне крига, купатися в Дніпрі. Він не був послідовником загартування-тренування, яке проповідував тоді Порфирій Іванов, і в ополонку не стрибав, не обтирався ні снігом, ні холодною водою, а тут раптом зануритися в крижані хвилі Дніпра… Але думка була така настирлива, що він не зміг їй опиратися. Сів у машину, і водій повіз його до Дніпра. Там, роздягнувшись, зайшов у воду, ухопився за крижину і віддався на волю хвиль. Проплив два кілометри, а звідти вже машиною повернувся додому. І так щодня, аж поки та ж думка не шепнула йому, що купання пора припинити.

Лікар був ошелешений, коли на черговому огляді не виявив остеомієліту, а як почув про спосіб лікування, його ледь не скрутив правець, адже це, на його переконання, могло завершитися найгіршим. Цікаво, що коли наступної весни Микола Данилович, під’юджуваний колегами, на кілька хвилин скочив у Дніпро, то застудився й захворів на грип. Тут же, у Кончі-Озерній, з ним сталася ще одна дивовижна подія, але про те свого часу.

Перший грім над його головою прогримів 1949 p., коли він не погодився з партійною думкою про злочинну діяльність так званих «космополітів» (партійна формула, яка прикривала і виправдовувала гоніння на єврейських письменників, що почалося відразу ж після розправи тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Кагановича з «українськими буржуазними націоналістами»). «Мудра» партія всі брудні справи намагалася робити чужими руками. Скажімо, для того, щоб заарештувати письменника, особливо комуніста, на нього повинна була поступити вкрай негативна характеристика з первинної організації. Тож виходило, що письменники самі просять «очистити свої лави» від непевних елементів. Руденко таких характеристик не давав. Тоді Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера та інших заарештували без характеристик, а некерованого секретаря парткому потурили з усіх посад. Цей протест був продиктований, сказати б, сумлінням письменника, а не його усвідомленням людиноненависницької суті сталінізму, ідей, які його породили. Він ще вірив у нетлінність вчення Маркса-Леніна-Сталіна і гордо йшов під «серпасто-молоткастим» стягом до примари, що називалася перемогою комунізму. Винні, вважав він, несумлінні провідники безсмертних ідей, а не самі ідеї та їхні творці.