Розділ «У череві дракона Роман»

— Ні, родом не з Полтавщини. Але по війні там оселився. Якийсь час вчителював, був навіть директором школи. Потім заборонили… Мабуть, довідались, куди я з німецького табору втік.

— Куди?

— До Бандери. Куди ж іще?.. Одне мені не ясно: чого вони мене так пізно взяли? Заборонили вчителювати років десять тому. Бухгалтером працював.

Над дверима світив слабенький нічник, але мені здалося, що я добре бачив обличчя Якова. Він дослухався, чекаючи від мене нових запитань. Вони й справді опосіли мій мозок, але я боявся виявити нетактовність.

Тим часом Стріха перевів розмову на наші чоботи, які після коротких прогулянок ми змушені були встромляти в батареї. Табірні кирзяки шилися із свинячої шкіри, котра міріадами дрібних дірочок, де колись була щетина, нагадувала цідилок для молока — травневий дощ і грудневий сніг безборонно знаходили наші посудомлені ноги.

— Це теж своєрідна майстерність, — в’їдливо хихотнув Яків. — Мабуть, теж спецнорма. Отак виготовити шкіру… Не кожен зуміє. Невже справді навмисно? — І сам собі відповів: — А то ж хіба як? Щоб ми виздихали швидше. Кажуть, через Мордовію нашого брата багацько пройшло. Як ви гадаєте — скільки?

— Не знаю.

— Тисяч двісті, не менше. А повернулися звідси одиниці. — Нарешті запитав: — Скажіть, як ви ставитесь до бандерівців? Я, між іншим, давно стежу за вашою творчістю. Фронтове комісарство наклало на вас червону лапу. Певен, що ви були сталіністом-фанатиком. Га?.. Письменником ви стали десь років під сорок. А видаватися почали — вам і тридцяти не було.

— Я це знаю. В кожен вірш політграмота лізла. Як вода в наші кирзяки. Якби не жінки та не чарка…

Яків засміявся:

— Розумію. Душу слід було розморозити. Своє парубоцьке на волю випустити. Бо його війна законсервувала… Я не поет, але це також пережив. — Після паузи повторив запитання: — То як же ви на бандерівців дивитесь?..

Я мовчав — не знав що й сказати. По суті, я знав про бандерівців тільки те, що подавали на своїх сторінках радянські часописи. А це здебільшого була бездоказова лайка — буцімто сама тема не вимагала заглиблення, давно все ясно. Лишилося тільки винаходити якомога брутальніші епітети. Кінофільм «Білий птах з чорною ознакою», в якому підхід до цієї теми був зовсім інший, розворушив моє сумління, проте його швидко зняли з екранів — і знову запанував брутальний остракізм. Лише тут, у таборі, я побачив: як це непросто! Принаймні набагато складніше, ніж нам відомо.

Майже поспіль це були люди, котрі не втратили того справді народного, до чого з дитинства тягнулася моя душа. Тягнулася стихійно, неусвідомлено, хоч усе моє виховання було спрямоване в інший бік — туди, де живуть сили, які рік за роком розмивають живі народні риси, винесені з попередніх століть. Якими ми стали — кращими чи гіршими? Хтозна…

А проте я мало роздумував над цими проблемами — струмок мого життя десятиліттями вливався в інші суспільні потоки. Відповів ухильно:

— Якщо казати про людей… Тих людей, з якими я тут познайомився… Якщо казати про них, то вони мені безумовно подобаються. А все інше… Зрозумійте, я не готовий…

Я не впізнавав сам себе. Затинатися отак — зовсім не в моєму характері. Чому ж я не знаходив слів, котрі б цілком точно відтворювали мою думку? Причина доволі проста: моя думка плуталась. Вона все ще не могла звільнитися від газетної лайки. Здавалося, тепер ота лайка лягає не на когось іншого — на мене самого. А проте саме так воно сьогодні й було. І я помічав: ні, мені це не байдуже.

Позаздрив Гейцю: він зовсім вільний від оцих переживань. Йому з колиски ясно: спершу національне, відтак — загальнолюдське. Бо інакше й бути не може. Хіба можна чужу матір любити більше, ніж свою власну? Хто цього від нас вимагає, той просто фальшивить. І фальшивить з якоюсь нечистою метою. Поволі я почав розуміти цю мету — і від того мені ще більше боліло.

А Стріха посипав солі на мої рани.

— Гм-м… Люди подобаються — це вже дещо. А русифікація… Вона вам подобається? Повірте: в Нью-Йорку більше людей, що розмовляють українською мовою… Більше, ніж у Києві. Про Харків і згадувати не варто… Ось тут, можливо, в Мордовії… Тут українську мову на кожному кроці чутно. Наглядачі, в’язні, обслуга… Коли в Потьмі через вокзал вели — навіть залізничники… Може б, нам у Мордовію українську столицю перенести? Бо ми ж таки суверенна держава, член ООН — як же нам без столиці?.. Попросимо мордвинів, може, пустять.

Розмову увірвав глухий підземний голос, що стиха долинав із кутка камери. Я здогадався: нам «телефонують». Приміщення, в якому містилися камери ШІЗО й ПКТ, стояло на величезній помийній ямі — власне, це був один великий нужник. Не нужники в камерах, а камери в нужнику — так можна було назвати це приміщення, побудоване в кутку концтабору й відгороджене від нього високим парканом. Навіть узимку тут смерділо, а влітку в’язні просто задихалися від фекального смороду.