Розділ «У череві дракона Роман»

— У ШІЗО холодно, — скаржиться Гейць. — Нехай принесуть градусник, зміряємо температуру.

— Кому належить, той міряє, — не міняючи тону, скривився Жлоб. — Засудженого Стріху — до лікаря.

Ми зрозуміли: його зараз примусово годуватимуть. Яків до голодовки виглядав майже дистрофіком, а зараз ледве тримався на ногах. Прапорщики підхопили його під пахви й вивели з камери. Невдовзі ми почули стогін та вигуки:

— Облиште! Геть, геть! Не смійте!..

Решту слів не можна було розібрати: видно, йому навалились на груди й, спеціальним інструментом розціпивши зуби, заштовхували в горлянку гумовий шланг.

Справа не нова, але Стрісі, певна річ, цю операцію доводилося переживати вперше.

— Насильство, що величає себе гуманізмом, — підсумував Гейць. — А вам, Андрію Карповичу, доведеться тісніше познайомитися з паном Стріхою. Чули, Жлоб пообіцяв ПКТ. Це я винен. Не врахував, що вони навіть шепіт наш чують.

ПКТ — приміщення камерного типу. Простіше кажучи, тюрма в тюрмі.

Голодовку ми завершили на десятому дні, а ще через п’ять днів нас із Яковом перевели в сусідню камеру, яка, власне, нічим не відрізнялася від ШІЗО — різнився тільки режим утримання.

Тут ми спали вже не на голих нарах — перед відбоєм під наглядом прапорщиків вносили із комірчини важкі, розтовчені матраци. Подушки ватні, вата позбивалася в груддя, та ми вже так звикли до тюремної постелі, що після ШІЗО почувалися в ній цілком затишно. Норма харчування в ПКТ значно нижча, ніж у таборі, але ж відомо, що після голодовки навіть така норма здається достатньою.

Стріха, хворий на виразку шлунка, взагалі не їв тюремного хліба. Правду кажучи, його нелегко проштовхнути в горло — тюремний хліб пекли із жита, що проросло в буртах під дощами.

— Невже це справді так і називається — спецвипічка? — дивувався Яків.

— Тюремна норма. Передбачено законом.

— Але ж для цього треба завжди мати зерно, що проросло. Планувати наперед… Чого-чого, а зіпсованого зерна привозити з Америки немає потреби. Колгоспи цим продуктом забезпечують… Але ж планувати… Не уявляю. Це ж якось належить записати. У плані записати. Тобто узаконити.

— Не хвилюйтеся, пане Якове. Записати в нас уміють. Комар носа не підточить.

Ми відлежувалися під ковдрами, з насолодою розслабивши тіло. Розмовляли стиха, щоб наглядачі не грюкали в двері: після відбою розмовляти заборонено.

Яків розповів анекдотичний випадок що стався в одному із полтавських колгоспів. Коли вимоклі під дощами хлібні кучугури почали дружно проростати, якійсь дотепний десятикласник удосвіта вирвав на зеленому тлі гасло: «СЛАВА КПРС».

— Уявляєте, що діялося?.. Голова й парторг зранку виїхали в район. Якесь там засідання. А люди посунули до колгоспу. Навіть із сусідніх сіл приїздили. Той на мотоциклі, той на велосипеді. В кожного діло є. Насправді — щоб посміятися.

— А ви хіба з Полтавщини?..

Яків поглянув на мене хитрувато — мовби готував якийсь сюрприз.