Розділ «У череві дракона Роман»

— Інших претензій до мене немає?..

— Стосовно інших… Там буде видно.

Мене не покарали, мабуть, не знали, як сформулювати звинувачення. Адже ж ніде не сказано, що вириті з-під ніг людські кістки не можна скласти на колоді, віднайденій серед дров. Ну, а вірші…

Я знав, що мої вірші приберігають для поважнішої розмови. Знав і був готовий до неї.

Надвечір днювальний покликав мене до заповітного вікна.

— Он там, дивіться… Це, мабуть, вона.

Так, то була Марія. Прибравши могилу Якова, вона вирішила помахати рукою його шибкам, щоб сказати одвічне жіноче — те, що мовила Ярославна, звіряючи вітрові свої жалі. Те, що протягом віків кажуть вдови, приходячи на могили загиблих мужів.

Сиве волосся жінки ворушив вітер. На світло-сіру кофтину падало червоне світло. Звідки воно? Ага, вечірнє сонце сідає за парканом концтабору. А може, це нам лише здається, що то сонце сідає? Насправді ж то одсвічує колір драконової шкіри. Марія поки що бачить дракона ззовні, а ми ніяк не бачимо, бо живемо у його череві.

Я відчайдушно махаю Марії — поспішай звідси! Тільки трави й дерева не встиг поглинути дракон — вони належать небові, як було це завжди. Дружи з ними, Маріє, вони тебе ніколи не зрадять.

Майма, Сибір,

1987р.