Розділ «У череві дракона Роман»

— Але ж треба дірки пробивати, бо погасне.

— Не треба, — повагом заперечив Михайло. — Дайте казанові життя — коби сам почав дихати. І не заважайте йому, ради Бога. Підкидайте час від часу вугілля — та й годі. Про кочергу до кінця зміни забудьте. Вам же менше клопоту. Оце, власне, й уся наука.

Михайлові років п’ять не дозволяли кочегарити в робочій зоні — його особова картка була перекреслена червоною лінією, що означало: «Схильний до втечі». Та вже коли залишився рік — дозволили.

Як тільки на душу лягав тягар, я просив Михайла знов розказати про його втечу. Мені була вже відома кожна подробиця, я й сам зміг би оповісти незгірше від нього, та ми обидва — піддавалися чарам споконвічної людської боротьби за звільнення із тюремних стін (сюжет сюжетів!) — і тоді мордовська хурделиця марно ламала сипучі крила об дерев’яні стіни кочегарки — ми її не чули…

Сталося це в 1972 році. Дощі не випадали всю весну й літо, почалися лісові пожежі. Горіли не тільки ліси — горіли глибокі торфовища. Здавалося, то пекло ген попід землею крадеться до людських поселень, щоб живцем проковтнути грішних і праведних. Небо вкрилось не хмарами — чорна пелена підіймалася з землі, сонце було схоже на нічне світило. Звідусюди долинало поодиноке ревище корів — їх і в Мордовії мало, але досить, щоб людська туга зростала від жалісних благань нещасної худобини. І хоч зеки були відгороджені від цілого світу, якось таки й до їхніх вух докочувалися оповідки про бронетранспортер, що провалився в підземний жар разом із солдатами, про добровольців-пожежників, яких відрізало лісове полум’я — їхні душі, покинувши на згарищі обгорілі кістяки, тепер вільно шугали поза димовими хмарами й бачили чисте, незатьмарене сонце.

Пожежа насувалася й на концтабір, де відбували кару так звані особливо небезпечні державні злочинці. Головно це були діди, що колись виконували обов’язки поліцаїв на окупованих німцями територіях. З них адміністрація мордовських таборів вербувала викажчиків (сук), через те бандерівці й лісові брати з прибалтійських республік гидилися ними. Політв’язнів було порівняно небагато — вони трималися осібно, згуртовано. З них не можна вихопити жодного, щоб на його захист не піднялися всі інші. Це викликало серед в’язнів загальну повагу, легенди про політиків перепурхували через колючі вервечки концтабірних заборонок. Їхня популярність неабияк бентежила адміністрацію.

А пожежа насувалась все ближче й ближче. Невдовзі старі бувальці почали показувати на сторожові вежі: там були прорубані отвори, із яких стирчали крупнокаліберні дула. Вранці наступного дня кулеметні гнізда з’явилися просто над парканами. На поспіхом споруджених помостах чергували кулеметники, часом в офіцерських погонах. В робочу зону виводили тільки кочегарів і сушильників деревини, всі інші купчилися по казармах. Точилися суперечки, люди не боялися висловлювати найпохмуріші прогнози — і не завжди цензурними словами. Суки принишкли — у них не було надії на якусь іншу долю: що всім разом, те й кожному зокрема.

— Начальство поспішає офіцерські родини вивезти. А нас усіх під машинку — можете не сумніватися. Пожежа все спише.

— Ми не засуджені до страти. Це ж свавілля.

— Законник знайшовся! Моліть Бога, щоб вітер відвернув. Це наш єдиний порятунок.

— Подивіться, як розставлені кулемети. В зоні не лишається квадратного метра, що не прострілюється.

— А в казармах?

— Ха! Підпустять червоного півня — сам із казарми вискочиш. Мов корок із шампанського.

Тим часом у робочій зоні кочегар Михайло й сушильник Гриць готувалися до втечі. Вони давно задумали втечу — отож іще раніше запаслися гумовими трубками від клізм, поплавками із пінопласту, щипцями-кусачками. Розрахунок був простий: тікати через басейн, за допомогою якого із залізничних платформ подавалися колоди в робочу зону. Їх звалювали у воду й баграми проштовхували на ту половину басейну, яка містилася вже на території концтабору. Отвір до самого забетонованого дна перекривали потім залізними воротами. Але Михайло помітив: поміж воротами й стіною басейну лишалося півметра, що були густо засновані дротяною колючкою.

У басейні плавало з десяток соснових колод — саме під ними й поховалися у воді наші втікачі. Поплавки з пінопласту, що передбачливо був покритий сосновою корою, тримали кінці гумових трубок на поверхні води, дихалося неважко. Щипці-кусачки в Михайлових руках були інструментом бездоганним.

Невдовзі при самому дні з’явився отвір, через який зеки вилізли в частину басейну, яка містилася вже поза табором. Тут їм довелося просидіти під водою найдовше: лісова пожежа наближалася до робочої зони. Полум’я, мов велетенський крилатий ящір, перелітало з сосни на сосну — тріщало, бурхало, ґелґотало. То гнів, то лукава лагідність вчувалися в полум’яній стихії. Ніби навіть умовляння бісівське: не тікайте від мене — я пригорну вас до грудей, вам буде затишно й солодко.

Сторожова вежа бовваніла неподалік від басейну — саме це й посилювало небезпеку. Рятувала товста соснова колода, що плавала й тут, де вже починалася воля. Михайло завважив ту колоду раніше, а тепер, намацавши її пальцями, сантиметр за сантиметром підштовхував до залізниці. Треба було діяти так, щоб здавалося, ніби вітер штовхає колоду. Поза нею вартовому не видно було голів, що інколи виринали з води.

Пожежа допомагала вартувальникам: вона освітлювала басейн, залізницю й платформи на колії ліпше від прожекторів. Але пожежа водночас допомагала й утікачам: вартовий на вежі дивився не в басейн — він дивився у житлову зону, де ось-ось мали обізватися кулемети.

Втікачі непомітно вилізли з води, перебігли попід платформою і невдовзі, лежачи на узліссі, зважували ситуацію: куди дме вітер і в якому напрямку слід їм рушати, щоб не вскочити із води та в полум’я?..

І в цю мить сталося неймовірне: вітер, круто розвернувшись, погнав лісове полум’я геть від табору. Отже, кулемети мають мовчати. Тим часом втікачі, перехрестившись, рушили в далеку дорогу. Але то вже була інша повість.