Підлога в ШІЗО була дерев’яна — досягнення наших попередників, які багато років обігрівали своїми тілами залізобетон, доки домоглися, щоб його застелили дошками. Але під стіною, посеред якої сіріло замуроване кригою невеличке віконце, лишилося щось схоже на низеньку призьбу. Вся вона обросла крижаною кожушиною. Мені не лишалося нічого іншого, як лягати на підлогу й привалюватися до неї плечима. Я добре розумів, що отакі перепочинки мені дорого обійдуться, але не мав сил від них вберегтися.
Час від часу клацало скляне вічко в дверях, через яке наглядав за нами черговий прапорщик. Відтак гриміла кормушка — наглядач наказував мені встати з підлоги, бо це було порушення карцерного режиму. Моїх пояснень мовби й не чули. Зрештою, я написав заяву до санчастини — мовляв, інвалід Вітчизняної війни, отже, прошу принести до ШІЗО хоча б нормального стільця. Отримав письмову відповідь лікаря: категорично забороняється лежати на підлозі, бо це може спричинитися до загострення остеохондрозу. І все. Відповідь мудра: сказати так, щоб нічого не сказати.
У карцері нас було троє — я, Семен і Стріха. Мені знову так заболіли крижі, що я ледве не впав, — довелося лягти на підлогу. Голова лежала на бетонній призьбі, вкритій білою кригою.
— Ні, це не гаразд, — буркнув Стріха й підморгнув Семенові: мовляв, затули вічко в дверях. Семен розгорнув газету й позадкував з нею до дверей, а Стріха тим часом, оголивши власну спину, почав стягувати сіру вовняну хустку. Кинувши її мені, сказав:
— Обмотайтеся. Марія залишила.
Обгорнувши поперек, я відчув велике полегшення. Вовна завжди мені допомагала, гадаю, не самим лише теплом, а й статичним електрострумом. Це була моя гіпотеза. Тепер я з півгодини міг посидіти на залізобетонному «пні».
— Як це вам вдалося пронести? — майже пошепки запитав Семен бандерівця, доторкнувшись рукою до мого поперека.
— Вдалось, — позираючи на вічко в дверях, відгукнувся Яків. — Вони мені тільки плечі обмацали. Не роздягали.
Згодом ми пошкодуємо, що не утримались від цієї розмови. Ми й раніше підозрювали, що в ШІЗО вмонтовані мікрофони, але наглядачі ніколи так швидко не реагували на нашу необачність. По суті, вони цим також виявили необачність, бо не мали права виказувати, що підслуховують.
Залізні двері з гуркотом відчинилися, й до камери, перевалюючись з ноги на ногу, мов відгодований гусак, вкотився підполковник Жлоб. Він не розлучався з портфелем, в якому виносив із зони забитих кроликів. В таборі було невелике господарство, але не для зеків, звичайно. Портфель Жлоба нагадував його самого — був завжди роздутий, ніби страждав від ожиріння.
Жлоб наказав мені зняти карцерну куртку — й одразу ж побачив, що мій поперек обв’язаний хусткою.
— Заберіть, — наказав прапорщикам. Вираз обличчя в нього був такий, мовби я вчинив жахливий злочин, а він, Жлоб, прийшов, щоб утвердити справедливість.
— Ви кривдите інваліда Вітчизняної війни, — вступився за мене Семен. — Фронтові рани покаранню не підлягають.
— Тут немає інвалідів війни, тут є особливо небезпечні державні злочинці. Вам ясно, Гейць?
— Будемо скаржитися.
Три підборіддя підполковника Жлоба затряслися так, начебто вони ховали регіт. Це їм вдавалося. Але ж вони давилися отим схованим реготом, буцімто галушками, — і тому драглисто тряслися. Тим часом очі підполковника продовжували монолог стосовно права. Самі тільки очі.
«Можете скаржитися — хто вас почує? Радянська влада таких, як ви, не слухає. Знаю, Гейць, ви мені скажете: а що це, власне, таке — радянська влада? За Леніна — одне, за Сталіна — друге, за Хрущова — трете. І те де, і те пе. Яка ж вона насправді?.. Наївна ви людина — Семен Гейць. Запам’ятайте: радянська влада — це я. Зрозуміло?.. Нехай там вожді один одного розвінчують — мені це не загрожує. Вожді приходять і відходять, а Жлоб лишається».
Я відмовився знімати хустку. Наглядачі самі здерли її з мого тіла — відкрилась велика вирва на моїй спині. Але тюремників це не зворушило.
Кажуть, у сталінські часи була така посада — молоточник. Щоб ні в кого з обслуги не виникла спокуса серед мертвих зеків вивезти живого, кожного мерця били по черепу молотком. Саме цей обов’язок і виконував у молодості сержант надстрокової служби Жлоб. Тепер він обіймав посаду заступника начальника колонії з режиму. Начальник мав звання майора, підполковник Жлоб вважав себе обійденим — і це, мабуть, була одна з причин його постійної роздратованості. Вказавши пальцем на мене й Стріху, люто прошепотів:
— А ви, самостійники, звідси не вийдете. Щонайменше місяців чотири.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «У череві дракона» автора Руденко М.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „У череві дракона Роман“ на сторінці 8. Приємного читання.